Навіть у ці періоди інтенсивної творчості він і далі зникав на кілька днів, а коли з’являвся знову, то розповідав про свої думки так, ніби нічого не сталося.
Але в його очах з’являвся моторошний блиск, який не можна було не помітити. Блиск хижака, чудовиська — тієї грані Траскмана, від якої вона намагалася триматись якомога далі.
Одного вечора Траскман завітав до неї. Він був дуже блідий. Його плечі були згорблені. Він постарів на десять років в один момент. Стан у нього був не нормальний. З пляшкою віскі в руці він впав у крісло. Жулі мовчки спостерігала. Калеб потер пальцями чоло, втупився у долівку.
За певний час він нарешті підняв до неї голову і сказав байдужим голосом:
— Дехто приходив сюди, до мене додому. Чоловік, який… гм… Про існування якого я не знав.
Вона випросталася, серце її калатало. Жулі зрозуміла, що вперше за цілу вічність вона не почула знайомого клацання вхідних дверей, яке вказувало на те, що двері зачинилися. Чи то мозок її зраджував, чи, можливо, Калеб залишив двері незамкненими?
А якщо це пастка? Невже він міг забути про обережність, не припустившись жодної помилки за всі ці роки?
— І хто ж сюди приходив? — запитала дівчина.
— Мій брат-близнюк…
45
Стояв лютий мороз, але Віра вирушила в дорогу. Щоразу, коли вона вдихала повітря, їй здавалося, що її легені ось-ось розірвуться. Повітря свистіло в горлі й викликало біль у гортані. Сніг був твердий на поверхні, але пухкий всередині, тож як тільки тонкий шар насту пробивався, снігоступи провалювалися на кілька сантиметрів, заважаючи їй іти. Утім, вона досить швидко знайшла дерева з мітками, які позначали стежку.
Віра не могла перестати думати про телефон. Електромагнітні хвилі зазвичай викликали в неї нестерпний головний біль. Вона подолала силу-силенну перешкод, щоб отримати діагноз синдрому гіперчутливості. Вона навіть лягала в лікарню… А в яку лікарню, власне? Віра довго ламала голову, але нічого не згадала. Вона також ніяк не могла згадати, які обстеження проходила і які аналізи здавала. Не могла пригадати імен лікарів. Просто постаті в білих халатах, які колись опікувалися нею.
Що ж відбувається? Чому вона не може згадати місць, облич, коли думає про своє минуле? І що означала відсутність у неї реакції на хвилі того клятого мобільника? Чи була хоч найменша надія на те, що вона зможе покинути це пекло і повернутися до нормального життя здорової людини? Чи в її патології було набагато більше психіатрії, ніж вона уявляла?
Вона натягла шапку на вуха й зав’язала поворозки. Лише вилиці лишились незахищені і їх шмагав гострий, як скальпель, вітер. Всюди виблискували кристали льоду, а гілки сосен здавалися фаянсовими. У Віри склалося враження, що її пам’ять фрагментована і складається з тих маленьких пластівців у сніговій кулі, яку струшують — і пластівці хаотично перемішуються. Ні, вона приречена блукати лабіринтом. Лабіринтом дерев, який заводить у глухий кут — лісом, створеним, щоб тримати її у полоні.
Сонце вже проминуло зеніт, коли вона розгледіла великі блискучі плоскі ділянки внизу ліворуч від себе. Ставки. Їй залишалося п’ятнадцять хвилин до шале Андре. Віра згадала кілька рядків, які їй прочитав друг, про ставок у формі вісімки, про хатину. Чому Зофія Енриш описала саме це місце у своєму рукописі? Чому вона говорила про правду?
Віра звернула в тому напрямку. Як і згадувалося на шістдесят п’ятій сторінці «Відлюдників», тепер вона мала обійти водойму. Знов усвідомила, що дотримується передбачення. У певному сенсі допомагає йому здійснитися. Але вибору не було — це єдиний спосіб зрозуміти. Рухаючись вперед, вона трималася ближче до дерев. Береги й частина замерзлої поверхні скидалися на бавовняні поля. Унизу шар льоду, мабуть, був міцний, але Віра досі пам’ятала той нічний кошмар: нерухоме тіло у воді, зустріч віч-на-віч із власним обличчям, коли вона перевертала труп. Якби вона туди впала, точно загинула б. Зофія Енриш та її кляті пророцтва узяли б гору над нею.
Ставок, який їй був потрібен, нарешті проступив за тісною смугою ялин. Він утворював майже ідеальну вісімку і, як Андре пояснив їй минулого літа, був чудовою зупинкою для птахів, що пролітають тут восени. Віра помітила сторожову вежу в кінці ширшої петлі вісімки. Вона була побудована на великій дерев’яній конструкції. До неї на якусь мить повернувся незвичний і далекий спогад: вони з Андре грають у шахи на вершині вежі. Вона опустила повіки, щоб спробувати зафіксувати більше спогадів, але все вже розвіялося.