Що з нею відбувається? Можливо, це реакція на холод… Вона відпила чаю, щоб зігрітися, і поспішила далі, поглядаючи на хатину.
Ні, все це не мало сенсу. Ніяких сумнівів. Звідси до найближчої дороги — щонайменше дві години пішки. Ніхто не приїжджав у це віддалене місце, відколи хутір спорожнів, і Старий Ведмідь був єдиний, хто досі користувався цією будівлею, яку побудували ще в ті стародавні часи, коли полювання було необхідне для виживання. То як же Зофії Енриш вдалося знайти це місце?
Доклавши великих зусиль, Віра дісталася до підніжжя оглядового майданчика. Він був на висоті десяти метрів над землею, розміром приблизно три на три метри і мав вікна з усіх боків. Вона зняла снігоступи. Перевела подих і озирнулася. Ніяких ознак життя, жодного звуку.
Просто суцільна армія непорушних сосен. Один із найкрасивіших і найстрашніших пейзажів, які вона коли-небудь бачила.
Вона вхопилася за дерев’яні щаблі драбини і почала обережно підніматися, щоразу перевіряючи, наскільки міцно вона тримається. Лід був скрізь, в тому числі і на закругленій частині поперечин. Нарешті, після нескінченного підйому, захекана, вона піднялася на тонку платформу. Дерева, дерева й дерева, без кінця і краю. Далеко-далеко на обрії вона ледве розрізняла вершини гір.
Вона відчинила дерев’яні двері. Прямо перед нею, навпроти вікна, стояло старе, напівроздерте чорне шкіряне крісло. Над ним стирчав верх кашкета.
— Андре?!
Це вирвалось у неї мимоволі… Проте Віра вже знала, що той, хто там сидить, не відповість їй. Бо він мертвий, оскільки два і два — чотири. Адреналін, який вибухнув у судинах, змусив її забути про холод. Вона повільно рушила вперед. На долівці лежали сотні трупів мух, лялечки, порожнє лушпиння личинок. Вона не могла уникнути того, щоб вони розсипалися під її ногами, їх було так багато. Вона помітила кілька банок, обгортки з фольги, в яких, мабуть, були бутерброди та мисливське спорядження. Стала перед тілом. Крик завмер на її вустах.
Обличчя як такого вже не було, воно розклалося. Волосся пасмами відпадало від черепа. Залишилася тільки кістлява маска, порожні очниці та жменька сухожиль і зв’язок. Темні й сухі, вони ще трималися на щелепах. На три чверті схудле, поїдене паразитами тіло було вбране в картатий піджак і армійські штани. На колінах лежала гвинтівка, вкрита шаром пилу, а на одному з підлокітників стояла відкрита бляшанка.
Віра відсахнулася, несамовито хитаючи головою, аж доки вперлася у стіну. Цей чоловік, імовірно, мертвий уже кілька місяців. Це не міг бути Андре. Це було неможливо, вона розмовляла з ним напередодні! Але хто жив у цьому лісі, крім нього?
Приголомшена, вона обхопила голову руками. Всередині неї пролунав голос. Уривок із рукопису роману Зофії Енриш. «Те, що я там виявлю, приведе мене до того, від чого я завжди намагалася втекти — до правди».
— Але якої в біса правди?
Біла хмаринка вирвалася з її рота. Їй треба було забиратися звідси, швидше дійти до шале Андре, щоб зв’язатися з поліцією. Це все, що вона могла зробити. Поспішаючи, зачепила ногою купу сміття, і щось з-під неї покотилося підлогою. Вона підняла той предмет із жахливим відчуттям, наче опинилася на палубі корабля, що тоне.
Дерев’яна фігура, якої не було на її шахівниці.
Чорний слон.
46
Поки вона пакувала речі у валізу, телефонував Патрік, але дівчина не відповідала. Тоді він залишив їй повідомлення про номер мобільного телефону, наданий Генрі Коббом, який вона попросила його проаналізувати. Не було ніяких сумнівів: цей номер належав Лізанні Барт, яка жила в Ле-Менілі-Амело. Повідомлення, яке тільки зайвий раз підтвердило те, що вона вже знала…
Так і є. Вона — Аріадна, єдина власниця ключів від лабіринту, в якому сама ж і заблукала. І вона відмовлялася проводити ще одну ніч у будинку, який їй не належав, у будинку, в якому вона оселилася, як паразит, доки його справжня власниця розкладалася в моторошному підвалі. Це було огидно. Аріадні було соромно. Крім того, вона була страшенно налякана.
Одначе коли вона йшла звідси, їй нічого не залишалося, як знову «позичити» Лізаннину машину. Вона поклала свій багаж, а також блокнот, в який вклала документи на машину, в багажник. Вона була самотня, загублена, без коріння, без майна, без нічого. Огидна сама собі й хвора на голову. Їй залишався всього один рятівний круг, за який вона могла вхопитися: лікар-психіатр. Можливо, він знає, як відповісти на численні запитання, які крутяться у її голові, не даючи ні найменшого перепочинку.