За годину вона вже була в центрі міста Комп’єнь. Вивіска на фасаді кам’яної будівлі вказувала, що в цьому будинку в приватному кабінеті приймає лікар-психіатр Олів’є Мартен. Аріадна натиснула на кнопку домофона й зайшла. Піднявшись сходами, підійшла до потрібних дверей, постукала й стала чекати, нервуючись. Знічено опустила очі, коли повз проходила мешканка, яка спускалася вигуляти собаку.
Двері відчинилися і дівчина побачила чоловіка років сорока. Це був типаж, який викликав сліпу довіру, безсумнівно, частково завдяки своїй спокійній поведінці. Він, вочевидь, відмовився від білого лікарського халата, на ньому була незаправлена в джинси сорочка, рукава якої він закотив до ліктів. На пальцях правої руки поблискували срібні персні.
— Прошу. Заходьте, будь ласка.
Він зачинив за нею двері і вказав на крісло, а сам сів навпроти, очевидно схвильований. Їх розділяв журнальний столик, що стояв на світлому килимі. Кімната була обставлена стримано й доволі вишукано. Бежева плитка на підлозі, білі стіни без оздоблення, заставлена різнокаліберними томами книжкова шафа, письмовий стіл, оточений трьома стільцями, диван з подушками в зоні вітальні, де вони й сиділи.
— Ви пам’ятаєте, як приїжджали сюди? — запитав лікар-психіатр спокійним голосом.
— Мені так шкода, — сказала вона з болем у голосі, — я нічого з цього не пам’ятаю. Але ви знаєте, хто я, чи не так?
Він кивнув.
— Здається, Лізанна хотіла мені допомогти, — вела далі Аріадна. — Але проблема, дуже серйозна проблема полягає ось у чому: я лише щойно усвідомила, що зайняла її місце, навіть не підозрюючи цього…
Вона, зітхнувши, потерла чоло.
— Я живу в її будинку, їжджу на її машині, сплю в її ліжку, я… Я навіть не впевнена, що цей одяг мій. Я привласнила її професію. Можливо, сьогодні я працюю в газеті у Руані просто тому, що була переконана, ніби я журналістка. Але я не журналістка, так само, як і не художниця. Я нічого не пам’ятаю, лікарю — ні про вас, ні про все інше. То хто ж я?
Здавалося, що лікар так само збентежений, як і вона. Трохи поміркувавши, він нахилився вперед, затиснувши руки між стегнами.
— По-перше, ви знаєте, де Лізанна? Вона моя подруга, ми разом ходили до школи, і я вже кілька місяців не маю від неї звісток.
Аріадна не могла сказати йому правди. Тільки не зараз, не сьогодні.
— Все, що я знаю — що одного разу я повернулася з пробіжки, і побачила, що будинок перевернутий догори дном. Я зателефонувала в поліцію, твердо переконана, що… що я Лізанна. Це важко пояснити, але, незважаючи на всі ці дивні речі, що відбуваються з моєю пам’яттю, я ніколи, абсолютно ніколи не сумнівалася у тому, хто я. Присягаюсь, я не брешу.
— Які дивні речі ви маєте на увазі?
Вона коротко описала йому ситуацію. Зізналася, що їй постійно здається, ніби в її голові все переплуталося, або що вона щось вигадує, а також про предмети та обличчя, яких вона не впізнає… Олів’є Мартен був геть спантеличений. Але його найдужче непокоїло, що ж сталося з Лізанною.
— Мабуть, з нею сталося щось серйозне… Коли вона прийшла сюди, з вами, вона працювала над статтею, про яку не хотіла нічого мені розповідати. Та стаття здавалася їй дуже важливою. Вона нервувалася, і, уявлялося, ви були в центрі її занепокоєння. Я перевірив свій щоденник, ми бачилися востаннє понад чотири місяці тому. Я не можу більше просто чекати склавши руки. Завтра я піду до поліції.
Аріадна стиснула губи й кивнула. Це рішення викликало в неї полегшення. Усе це мало припинитися. Психіатр запитав, що вона робила після пограбування і як їй вдалося дізнатися, що вона — Аріадна. Дівчина розповіла про свій переїзд до Руану, про роботу в «Нормандському віснику», про повернення, щоб продати будинок, про Фрігос, про малюнок лабіринту на стінах, про зустріч із Зазою… Але свідомо приховала все, що стосується моторошного фільму.
Вислухавши її мовчки, лікар підвівся, підійшов до бібліотеки, взяв там книжку і подав її дівчині.
— «Мандрівник без багажу», автор — Жан Ануй. П’єса, опублікована 1937 року. Це історія Гастона, пораненого на війні чоловіка, який втратив пам’ять. За вісімнадцять років після закінчення війни його знайшли на вокзалі й помістили в притулок для душевнохворих… Реальним прототипом образу Гастона був Антельм Манжен, хворий на амнезію французький солдат, ветеран Першої світової війни. Його знайшли 1918 року на вокзалі в Ліоні з амнезією, при ньому не було жодного документа, за яким його можна було б ідентифікувати. У п’єсі Жана Ануя чоловіка зрештою розшукують його родичі, і ми дізнаємося, що його звуть Жак Рено. Гастон це заперечує. Членів сім’ї, яких йому відрекомендували, він не визнає, оскільки вони не відповідають жодному зі спогадів, які наповнили його пам’ять… Щоб переконати його, треба надати формальний доказ, що все це хибні спогади, і через отримані травми він насправді вигадав життя, яке не було його власним.