Аріадна подивилася на обкладинку книжки. Чоловік і його відображення, з чорною пов’язкою на очах.
— Коли я вперше зустрів вас, зразу згадав цього персонажа, — вів далі психіатр. — Вас знайшли під мостом, без багажу в прямому і переносному сенсі. Ви пам’ятали лише своє ім’я і малювали лабіринти. Це навело на думку, що й ім’я Аріадна — лише димова завіса, яка мала на меті ще більше віддалити вас від вашого минулого. Щоб зробити його недоступним…
Кожне слово фахівця молода жінка сприймала як удар. Перш ніж стати Лізанною, вона була Аріадною. А до Аріадни, імовірно, була ще іншою людиною. Де ж її справжня особистість? У якій звивині мозку? Матрьошка, всередині якої знайдеться ще одна, навіть якщо ми думаємо, що це вже остання.
— На вашу думку, моя патологія — це результат шоку, так? Наслідок чогось такого, що я намагаюся поховати?
— Напевно…
Її кошмари… Рука зі скрученими пальцями, що піднімається від її горла… Увесь цей її незрозумілий біль…
— Але ви страждаєте не лише на амнезію. Кажучи медичними термінами, це дисоціативна фуга. Тобто пацієнт не лише забув своє минуле, а ще й тікає від сім’ї, друзів, роботи, іноді долаючи сотні кілометрів, щоб знайти себе в новому середовищі. Незважаючи на те, що це не навмисно, психічна втеча схожа на спосіб дати собі ще один шанс, оскільки ніщо не тримає в попередньому житті. Потім, оскільки мозок ненавидить вакуум, у багатьох випадках він заповнює пошкоджену пам’ять вигадками. Ілюзія буває настільки досконала, що більшість часу інші нічого не помічають. Особливо тому, що коли хтось виявляє невідповідність, пацієнт пристосовується або бреше, вважаючи, що каже правду. Несвідоме постійно стежить, щоб ніщо не видало цю монументальну заміну ідентичності. Ви живете в будинку Лізанни. Гадаю, там ніде не стоять її фотографії в рамках, чи не так?
Аріадна підтвердила.
— Це нормально. Очевидно, ви все викинули або сховали. Але без лихих намірів. Ці фотографії були лише піщинкою у механізмі психічної хвороби, тож ви прибрали їх. Іноді самозванство триває роками, перш ніж хтось щось помітить.
Молода жінка згадала слова Зази: «Вона забула, що вона забула». Фальшиві спогади, створені, щоб виправдати її переїзд до Фрігоса. Тоді вона вже не була хворою на амнезію без минулого. Вона стала художницею, яку батьки вигнали з дому.
— Чому я не залишилася Аріадною? У мене сталася чергова дисоціативна фуга?
— Це моя теорія. Ви діяли, як краб-відлюдник, який змінює мушлю, коли попередня стає малою або крихкою. Аріадна, мабуть, опинилася у ситуації, яка наражала її на небезпеку або могла наблизити її до первинної травми. У день пограбування ви пережили шок одночасно з тим, що знайшли порожню мушлю. Тож ви, природно, звили там своє гніздо. Предмет, обличчя, подія можуть бути достатніми для того, щоб запустити зсув.
— У той момент я зайняла місце Лізанни…
— Миттю. Ніби хтось клацнув перемикачем у вашій голові. Дуже рідко буває, щоб одна дисоціативна фуга йшла за іншою. Те, що ви пережили, мабуть, було неймовірно жорстоким для вашої психіки, тому й призвело до таких наслідків.
Аріадна почувалася безпорадною. Ніби зло закріпилося в ній і взяло гору. Що вона живе з паразитом, якого ніколи не зможе позбутися.
— У випадку з особистістю Лізанни вам не довелося вигадувати образ з нічого, — вів далі лікар Мартен. — Ви жили з нею, спілкувалися, спостерігали за нею кілька місяців. Коли ви викликали поліцію, ви були нею. І це було абсолютно щиро. Ви думали, що ваші документи, ваш мобільний вкрали… Але у вас їх просто не було. Те вторгнення стерло невідповідності, які могли змусити вас сумніватися. Ба більше, що це також дало вам поштовх до дисоціативної фуги. Нове життя в іншому місті, нова робота. Вас там ніхто не знав. Ілюзія була ідеальна…
Це звучало божевільно, але не безглуздо. Бо невідповідності й дивні події тільки множилися після її повернення у Ле-Меніль.
— Це пояснює зокрема історію про аварію, в якій загинули люди, яких я вважала своїми батьками, — пробурмотіла вона, ніби сама до себе. — Я, мабуть, читала про аварію автобуса, коли була Аріадною… Мій мозок зафіксував інформацію зі статті й перетворив її на фальшивий спогад — на те, що я маю в голові зараз…