— То хлопчик жив тут? Як узагалі це можливо? — запитав Тюрин. Під ногами хлюпало, а в шию впилися перші комарі. Селище водяників, попри літню спеку, потопало у тіні.
— Ющинський — мамчине прізвище. Її Кит Сомський сюди вже з пузом привів. Хто справжній родитель — ніхто не знає. У аквусів же з людьми дітей бути не може. А мамка ще та хвойда. Відразу, як народила, втекла з солдатами у Чернігівську губернію. Сомський став за батька. А як він згинув, хлопчика лишили громаді, — Топчій легенько гепнув носаком маленького водяника, той покотився ринвою і під регіт товаришів гепнувся у канаву. — Дурень Сомський вирішив у спеку на торг вийти.
— Пересох, чи що? — не зрозумів Тюрин.
— Та ні. Ясно, висох би на шмарклі, гарантію даю, але то подільські рибалки допомогли. Дуже вони, знаєте, водяників не люблять після того, як ті загарбали найбагатші рибні місця. Тобто отримали виняткове право. І знаєте, — по паузі провадив Топчій, — хлопчик сам захотів тут лишитися. Водяники його полюбили, чи що? Бачили б ви, що виробляли, коли ми тіло забрали, а цього, — Топчій кивнув на діжку, — з кущів виловили. Всю ніч у барабани били і довкруж Джерела кола виводили.
Тюрин здивовано скинув брови. В очікуванні, доки діжку з водяником втягнуть до головного куреня, вони зупинилися на сходах. Це була найбільша будівля у поселенні. Стовпи, що вели нагору, прикрашало різьблення у вигляді риб, сходи встеляв очерет, але смерділо, як на рибному базарі у спеку.
— Їхній старійшина — Лобаст Сигізмундович — пузир поважний, але трохи різкий, — попередив Топчій і пропустив Тюрина.
Голова громади зустрів гостей, сидячи у широкій дерев’яній діжці. Лицем скидався на старого сома, з довгими вусиками над товстою губою. Мав важке напівпрозоре тіло, заповнене темною рідиною. Великою жаб’ячою лапою Лобаст раз по раз зачерпував із сусідньої посудини дрібну рибу і закидав до широкого рота. Поряд у менших діжках плюскотілося з десяток старих аквусів.
Топчій затулив носа від важкого духу і представив начальника.
— За всієї поваги до вашої втрати, Лобасте Сигізмундовичу, — відкашлявся Тюрин, — але одного з вашої громади, — сищик показав на підозрюваного у діжці; голова водяника вивищувалася над водою так, щоб він зміг говорити, — знайшли неподалік від тіла Ющинського всього у крові. Я особисто не впевнений, що це зробив він, — Тюрин злегка нахилив голову. Чув би його зараз Скалонне, але Тюрин мав завоювати довіру водяників. — Проте підозри серйозні. Ваш же аквус, замість виправдатися, мовчить. А це тільки погіршує ситуацію, — не здавався Тюрин. — Хоч як його звати?
Старійшина закрутив очима, але не зронив і звуку.
— Бу-у-ульк, — нарешті вихопилося з широкого горла. — Бу-бульк. Брр-рр. Бу! — наче водоспад, пророкотав водяник. На подив Олександра Петрович, підозрюваний аквус із діжки розродився не менш гучною відповіддю. Тюрин багатозначно подивився на помічника.
— Лобасте Сигізмундовичу, — благально схилився Топчій, — прошу по-нашенському. Пан зі столиці.
Останню фразу проказав ніби вибачаючись, так що Тюрин незадоволено звів брови.
Великі риб’ячі очі старійшини водяників залишилися порожніми — він навіть не глянув на околодочного. Тюрин уже вирішив, що справи кепські, коли старійшина знову подав голос.
— Мокрий Лин, — повільно, ніби над силу, проказав Лобаст Сигізмундович. — На верфі з Сомським працював.
— І як Мокрий Лин може пояснити, чому ховався у кущах неподалік тіла, ще й у крові? — обережно запитав Тюрин.
Водяник з діжки знову щось голосно пробулькав.
— Рибу їв, — без жодних емоцій переклав старійшина. — Андрійка не вбивав. Людей злякався, тому і сховався.
— Слухайте, — Тюрина здивувала байдужість старійшини. — Я хочу дізнатися, хто вбив хлопчика. Поки що всі факти вказують на одного з ваших. Якщо ви мені не допоможете, я теж зроблю такий висновок.
Водяник з діжки видав ще одну трель. Лобаст Сигізмундович мовчки вислухав, кілька разів беззвучно плямкнув губами, ніби зважуючи, що казати, і промовив:
— Андрійко, бульк, наче та риба у воді, свободу любив. Джерельна дитина. Мав у собі подарунок Джерела Змієві, бульк, — показав Лобаст на зображення на стіні. Як і над калюжею, тут була намальована риба у колі. — Жодні сіті його не обмежували. Бувало, кілька день островом вештався. Так і цього разу. Востаннє його бачили за день до загибелі. Казав, до інших піде.
— До інших?
— Тих, що нижче за течією живуть, — тихо, наче занурюючись під воду, пробулькотів водяник. — Змієголовець дива у банках показував, бульк. Рибу заспиртовану, іншу наругу над природою… — (Інші водяники у курені незадоволено заплямкали риб’ячими губами). — У відьми теж цікавинок чимало. Ми б його ніколи не вбили.