— Не тільки.
Суха ревматична рука старої раптом дрібно затремтіла, і вона швидко сховала її у складках сукні. Мадам Кац на мить замислилася, а потім, ніби вперше усвідомила, куди забрали зятя, здивовано запитала:
— А з Тропінкіним-то що буде?
— Ви чули Рапойто-Дубяга? — ніби між іншим, сказав Тюрин. Він знову роздивлявся Костика. Новий несподіваний здогад змусив опанувати себе. — Вашого зятя звинувачують у тероризмі. Ви знали, що він вербував гімназистів у таємну організацію?
Здавалося, від слів Тюрина мадам Кац миттєво постаріла на десяток років. Старечі зморшки стали виразнішими, а шкіра ніби перетворилася на папірус.
— Ха! — якось злякано вигукнула мадам. — Малахольний — терорист? Ви несповна розуму.
— Ви, мабуть, дуже горювали через смерть онука? Більше за ним плакала хіба його мати? — Тюрин підійшов ближче.
— Лізон? Ні! Я завжди любила Костика більше. Я була йому за матір, — мадам Кац випросталася у кріслі й сміливо подивилася Тюрину в очі.
— Що ви чули про Апі? — несподівано запитав він.
Стара мигнула і вже розтулила рота, щоб відповісти, але не встигла. У двері нетерпляче постукали.
— Тюрин Олександр Петрович у вас? — долинув з коридору суворий чоловічий голос. — Нам потрібно його бачити.
Кац посміхнулася самими кутиками губ і прокричала у відповідь:
— Аделю, пускай!
— Біда, Олександре Петровичу!
Перед Тюриним стояло двоє невідомих у формі жандармерії. Їхні башлики густо вкривав сніг.
— Парфентія кощі загризли! — сказав коротун, вочевидь, старший за званням. Здоровань-людиноподібний стовбичив у нього за спиною. — Напоровся на заражених у доках Другого пароплавства. Городовий ледве п’ятами накивав. Треба негайно їхати, — з-під овечої шапки блиснули гострі очі.
— А чому про це сповіщають жандарми? — Тюрин з підозрою поглянув на прибулих.
— Бо у вас є впливові друзі, — загадково проказав коротун. — Я не представився. Перепрошую. З тими бісовими кощами зовсім зарапортувався, — жандарм весело посміхнувся. — Підполковник Абрам Адамчик, а це — ротмістр Павлентій Огірок.
Тюрин подумав про Вишиєвського, а ще про Топчія. Невже справді вкусили? Він роззирнувся. Користуючись розмовою, мадам Кац зникла у кімнатах. Він мить подумав, знову подивився на гостей, застебнув шинель і вирішив їхати.
Вже на виході його перехопила мадам Кац.
— У малахольного слабке горло. А у ваших казематах нестерпна вогкість, — стара простягнула кошик, у якому лежали пиріжки й охайно загорнутий плетений шарф. Коли Тюрин нахилився за передачею, Кац міцно вчепилася у його плече і прошепотіла у саме вухо: — Стрітенська ввечері завжди відчинена, особливо останні шість місяців.
VIII
— А як ви дізналися, де мене шукати? — запитав Тюрин вже у прольотці. Жандарми точно знали, по кого їдуть. Кіньми правив канькач. На вулиці розгулялася перша листопадова завірюха, візник підняв високий комір і натягнув хутряну шапку на самі очі. Були видні лише довгі кінські вуха.
— Так у поліції сказали, — прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок. — А про Топчія городовий повідомив. Удалося вирватися. Пощастило, що з водяників. — Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».
— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.
З обох боків його затисли жандарми.
— Може, і Кукіш, а може, і Шиш, — весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.
— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка. — Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго… — (Думка про зраду людополіціянта обпекла). — А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»). — Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.
— Голубєв. Вальдемар прислали, — прохрипів Адамчик.
— Так би одразу і сказали, — посміхнувся відживлений. — Давно мрію його побачити.
Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.