Найближчий до нього кощ обернувся на звук, і в ту ж мить Тюрин побачив, як куля з феніксом знесла тупому немертвому півголови. Жаринки вп’ялись у залишки мозку, полум’я фенікса, ніби кислота, охопило тіло.
У розтрощених дверях з’явився той, кого Тюрин чекав найменше. Чоловік заклав за пояс револьвер і взяв напереваги вогнемет. Кощів накрила хвиля фенікса. Підлогою поповз вогонь, перекинувся на стіни. Відживлений зайшовся у кашлі, сльози не давали бачити, і йому здавалося, що щелепи кощів от-от учепляться в шию.
Навколо вирувало вогняне божевілля. Кощі палали. Нові не ризикували рухатися далі.
— Ви цілі? Вас не вкусили? — Рапойто-Дубяго звільнив Тюрина від пут. — Треба тікати. Їх тут тьма-тьмуща. Зараз ще набіжать.
— Дайте свій револьвер з феніксом, — сказав відживлений, з недовірою оглядаючи колегу. У його кишені досі бовтався звичайний, але для кощів хоч звичайні кулі, хоч срібні — все рівно що укус комара. Людополіціянт передав револьвер і знову вхопив вогнемет.
Ангар уже весь палав і мав от-от завалитися. Вони вискочили у центральні двері. Рапойто-Дубяго зачерпнув снігу й обтер лице. Його руки й обличчя червоніли від опіків. Рукав вогнемета з німейської шкіри розжарився. «Ще кілька залпів — і вибухне у руках», — подумав Тюрин, і поки Рапойто-Дубяго відсапувався, стягнув з нього вогнемет і просунув руки у лямки. Людополіціянт не встиг заперечити. У світлі охопленого вогнем ангару було видно, як з півночі наближається нова партія кощів.
Тюрин вжахнувся. Ще ніколи не бачив стільки водночас. Він міцно став на ноги, голіруч узявся за шланг і спрямував пекучий струмінь у натовп. Вогонь фенікса перетворив ходячих мертвяків на жаринки, тіла плавилися і розвалювалися на ходу. Але їх було забагато. З темряви вже виходили нові, поки що нерішуче тупцяли на місці, тягнули обгризені руки і клацали зубами. Обидва поліціянти розуміли: достатньо прогоріти першим, як задні рушать у бій.
— Мерщій! — прокричав Тюрин. — Ще один залп — і фенікс порве трубу.
Вони щодуху побігли. На пристані чекав критий поліційний фургон. Тюрин заскочив першим, затяг Рапойто-Дубяга і відразу ж стукнув візнику.
— Ну ви і гад, — Тюрин схопив Рапойто-Дубяга за барки і, не встиг той зреагувати, затопив йому в пику. Людополіціянт мовчки витримав удар.
— Могли б і подякувати, що я вас урятував.
— А перед тим здали з тельбухами, — зло відказав Тюрин. У маленьке віконечко поліційного фургона досі було видно заграву від пожежі над доками. — Це у вас совість прокинулася? Чого по мене вернулися?
— Я вас не зраджував! Так, я віддав аркуші Голубєву. Але тільки це. Вони, мабуть, стежили за нами від поліції до Тропінкіна. Але і я не дурень. Канькач, що вас у доки завіз, — мій агент. Відразу повідомив, що до чого. От я і прибіг. А ви зразу в зуби, — образився Рапойто-Дубяго.
— Ви вчинили, як дурень. Віддали докази. Добре, що він вас не вбив, — продовжував сердитися Тюрин. — І заради чого? Ваш брат давно мертвий. Ви самі це знаєте.
— Завжди хочеться вірити, що той, кого ти любив, досі живий, — Рапойто-Дубяго потер забиту щелепу. Тюрин відвів погляд. Він знову згадав батька. — А ще я думав, що, користуючись ім’ям Сашка Хоменка, як його брат, зможу вивести Голубєва на чисту воду. Тепер я переконаний, що таємною організацією керував не Тропінкін, а він. «Згори тихо, а всередині лихо». Ніхто б ніколи не здогадався, що двоголовець може керувати змієпоклонцями. Голубєв таврував дітей. Мабуть, обпоював перед тим, от вони нічого й не пам’ятали. Це Голубєв вас так підрівняв?
Тюрин торкнувся обличчя. Лівий бік перетворився на місиво. Вальдемар розтрощив вилицю, зламав ніс, дивом не вибив щелепу.
— Дітей позначала Апі, — стомлено проказав Тюрин. — Але до неї їх водив не Тропінкін. І не Голубєв. І головне, від початку було зрозуміло… Перетц же казав. Апі приходить тільки до жінок-медіумів.
Тюрин підвівся і постукав водію:
— До Стрітенської церкви! І швидше, поки не розвиднилося.
Рапойто-Дубяго здивовано витріщився.
IX
Ще на під’їзді Тюрин побачив яскраве світло у вікнах Стрітенської. Вона сяяла, як Різдвяної ночі, обіцяла спокій і порятунок від лих, що охопили Київ. Двері були незамкнені. Всередині пахло ладаном і горілим воском. Палали сотні свічок, як у сні про ритуал. Урочисто блищав іконостас. За вікнами вже почало сіріти. Ночі в листопаді довгі. А отже, Апі ще має час.