Пожежна карета вже поїхала. У дворі будинку на Бульварно-Кудрявській досі товклися роззяви. Людожаба з сусіднього двору голосно кричала до глухуватої відьми. Намисто з десятка бородавчастих підборідь здригалося у такт кумканню, відьма у відповідь щось шепотіла беззубим ротом і повсякчас спльовувала через ліве плече.
— Хороша була небіжчиця! Мух приманювала, вже і не знаю, як їй вдавалося, то й мені перепадало. І що це за бузувіри таке утнули? І головне, чин-то, чин у неї квартирував. Може, через нього? — людожаба сторожко глянула на Тюрина.
З під’їзду вибіг околодочний, грізно зиркнув на кумась і сиротливо розвів руками назустріч шефу.
З першого погляду Олександру Петровичу здалося, що сталася помилка. Дім як дім, якщо не зважати на запах гару. Ні тобі проваленого даху, ні обпеченої цегли. Лише пізніше побачив розтрощені вікна на своєму поверсі та сліди сажі над ними. Землю під кабінетом вкривало бите скло.
Тюрин здивувався, як чітко діяв вогонь. Коридор, передпокій, вітальня залишилися неушкодженими, вціліло навіть скло. Найбільше дісталося кабінету, руйнування перетворило його на нічліжку земляних упирів. Обвуглені стіни, потрощені меблі, розкидані папери. Але найжахливіше чекало за розколотою стільницею дубового столу. Від Євгенії Карлівни Житоцької залишився лише випалений контур на стіні.
— Ясно що вибух! Ніяк інакше! — видихнув Топчій. — Експертиза точна. Бумбель постановив. Каже, нерозведений фенікс. І кому здалася старенька, ще й з неповною кебетою?
— Не думаю, що хотіли її вбити, — Тюрин пнув перекинуту канапу, що правила йому за ліжко. Так і не розжився на спальню. Ніс мимовільно ловив солодкий запах печеного м’яса. — Мабуть, непомітно зайшла, вона таке полюбляла.
Біля столу валялася розбита чашка, а ще далі — таця, на якій Житоцька зазвичай приносила своє дивне пригощання.
— Думаєте, на вас полювали? — злякано запитав Топчій.
— Мною цікавляться лише чорносотенці. А для них я велика цінність, — криво посміхнувся відживлений. — Той, хто має відімкнути Змія. Тут щось шукали, — Тюрин поглянув на перекинуту книжкову шафу, торкнувся зідраних шпалер. — Били прицільно у Житоцьку, щоб не пошкодити речей. Що вони могли шукати у моєму кабінеті чи у квартирі божевільної старої? Дочки не менш божевільного вченого?.. — Тюрин сам себе обірвав. Житоцький був колегою і, на відміну від Голубєва, другом батька. В голові запульсували слова мадам Солохи: «Батько залишив тобі послання! Сказав, що ти зрозумієш, коли побачиш».
Тюрин зірвався і побіг в іншу частину будинку. Топчій здивовано кинувся навздогін.
Мадам Житоцька мешкала у мезоніні, який з двору нагадував голубник, що неодноразово добудовували. Поліціянт жодного разу не заходив далі вузького темного коридору, що мав виводити у квартиру мадам.
У її кімнатах стояв задушливий вологий морок, через що Тюрин пригадав нижні поверхи будинків водяників пізньої осені. На вікнах висіли старі вицвілі фіранки, важкі від порохів портьєри, а то й узагалі дрантя. Там, де тиньк не витримав старості й обвалився разом з карнизом, скло прикривали старі газети, деякі вікна були просто замальовані фарбою чи якоюсь смердючою рідиною, яку Тюрин навіть не хотів кваліфікувати. Довелося повернутися по гасницю. У слабкому світлі каганця помешкання ожило, стіни здригнулися, малюнок на шпалерах змінився, а підлога затремтіла від шурхоту тисяч мініатюрних ніг. У глибині квартири всі поверхні вкривало різнобарв’я життя. Миші, таргани, мухи, щури й опариші сновигали, звивалися і пищали зі своїх місць. Топчій пирхнув і заходився тупати. Тюрин жестом наказав зупинитися і дослухався.
У сусідньому приміщенні щось гепнулося, і потік свіжого повітря розбурхав живе болото. Поліціянт швидко зреагував, завернув за ріг, смикнув двері та ввалився у захаращену кімнату. Розчинені вікна, як крила курки з відрубаною головою, продовжували бехкатися об стіну. Тюрин перевалився через підвіконня й у ранніх сутінках розгледів, як сусіднім дахом дереться зооморф у чорній шинелі. Олександр Петрович навіть почув скрегіт кігтів об бляшану покрівлю.
— Бісів Огірок. Цього не доженеш, — проказав відживлений. Залишалося сподіватися, що послання батька адресоване тільки йому, а отже, і побачити його може лише Тюрин.
Кімната нагадувала давно покинуту дитячу. Посередині стояло ліжко під колись рожевим балдахіном. Поруч досі огидно порипувало зачеплене незваним гостем крісло-гойдалка. В кутку витріщалися побиті часом і мишами ляльки.