Доктор без упину говорив.
— Якийсь дурень пустив поголос, що юродиві відштовхують кощів. Так майже усіх, окрім небезпечних, і розібрали. А от Фільку-вовкулаку рушити побоялися. Покусає незгірше за кощів.
Ніби на підтвердження слів доктора, з-за стіни долинуло протяжне собаче виття. Гальванеску легенько постукав по найближчих дверях і прошепотів щось заспокійливе.
— А це помічник мій, зараз не знаєш, звідки ті голодні набіжать.
Із сусідньої кімнати вивалився огрядний водяник — рідина перекочувалася у могутньому череві, в носа бив болотяний сморід. На водяникові був брудний лікарняний халат неймовірного розміру. Попри те, що водяники страшенно схожі між собою, Олександру Петровичу здалися знайомими риб’ячі риси.
— З хворих, але тихий, — збив з думки доктор, киваючи на водяника. — Так от, місяць тому Філька-вовкулака подер родину купця Ложкіна. Доти нічого особливого — натирачем працював, женитися збирався. Ну, як усі вовкулаки — недалекий, але корисний. Так молодшого сина Ложкіна довелося віддати перевертням. Вижив, але стане вовкулакою. А Філька після того тільки буянить. От його сюди і запроторили. І чого він з ланця зірвався, не зрозуміло. Хоча чого дивуватися, як такі справи у Києві. Дивно, як решта розуму тримається, — нервово гикнув доктор. — А тут, — доктор показав на ще одні заґратовані двері, — чорт третього порядку Мойша Ізікович. Був. Найкращий на Подолі швець. Тиждень тому напився святої води, аж кишки вивалилися, і голим кружляв коло Самсона. Кричав про кінець світу, про пришестя Змія. І все було б добре, якби баб не чіпав. То й скрутили. Третього дня русалка до Гінди забрала, щоб кощів віднаджувати.
Тож усі камери нині порожні. Лише Фільку-вовкулаку і вартуємо. А ось там уже й операційна, — доктор показав у кінець коридору. — Добре, що ви нарешті прийшли. Давно не відживлювалися. Тіло ж реагує. Біль у грудях як? Досі турбує? — Гальванеску розвернувся до Тюрина і злякано остовпів. Олександр Петрович дочекався, коли з ним порівняється водяник, відчинив найближчі двері та з силою штовхнув людиноподібного до камери. Потім опустив засув і рушив на доктора. Гальванеску позадкував, забіг до операційної і спробував зачинити двері. Тюрин виявився швидшим. Доктор мало не впав, коли відживлений влетів до кімнати. Він миттю оцінив ситуацію. До операційної вели тільки одні двері, а вікна були занадто малі, навіть для худого Гальванеску.
Посередині операційної стояла машина для відживлення. Велика електрична лампа щедро освітлювала металеве ложе. Химерні тіні роїлися у кутках.
— Я… я не роз-зумію. Щ-шо, щ-шо відбувається? — почав водночас затинатися і сичати доктор. — У вас є претен-з-зії до мого лікування?
Тюрин зловісно посміхнувся і зробив крок назустріч Гальванеску.
— Здається мені, у всьому місті я єдиний успішний приклад ваших медичних потуг. Ви такий самий доктор, як і змієголовець. Наскрізь брехливий.
— Шановний Олександре Петровичу, але ж поясніть? Я робив усе якнайкраще…
Доктор почав обходити залізне ліжко, намагаючись сховатися за машиною. Тюрин повільно і невідступно повторював його рухи.
— Що ви зробили з моїм батьком?
— З батьком? — маленькі очі, здавалося, виваляться з орбіт. — Я не знаю вашого батька.
— Ви гарно граєте, докторе, як на того, хто півжиття ходить у масці. Петро Тюрин, шрам на лівій щоці. Помер в Олександрівській лікарні після невдалої операції. Йому розрізали груди. Пригадуєте?
Гальванеску зупинився. Його щелепа відвисла. Обличчя перекосилося від шоку.
— То ось чому! Змієве провидіння, — доктор сховав лице в руках, а коли прибрав долоні, воно сяяло від щастя. — Я не знав, що ви — його син.
— Розповідайте, — Тюрин витягнув з-під залізного ліжка табурет, всадовив туди доктора і спрямував на нього лампу.
— У 1896-му я почав працювати тут, у Кирилівській божевільні. І тоді ж сюди потрапив чоловік. Він одразу мене зацікавив. Був несхожий на звичайних психів. Тихий, інтелігентний. Йому поставили шизофренію. Чоловіку ввижалося, що він постійно чує жіночий голос. Моя робота була брудна і нецікава. Ми почали багато розмовляти. Він розповів, що чує Апі, що вона змушує його віддати серце Змія обраному. Роки до того, як він потрапив у Кирилівку, він шукав способу, як обійти вимогу Апі.
— Чому? — пролунав глухий голос Тюрина.
— Мені здається, ваш батько хотів захистити обраного. Я зараз поясню! Замолоду я спілкувався зі змієпоклонцями, читав пророцтво Офаніти. Звісно, знав, що серце — один з ключів, щоб відімкнути Змія. Проте ніхто й гадки не мав, що значать слова — «серце має ожити». Але ваш батько… — Гальванеску, ніби перед зануренням, набрав у легені повітря, — сказав, що серце Змія має бути поміщене у груди обраного. Тільки так воно оживе. І тільки так обраний має віднести його до печаті, за якою спить Обадія. Але відродження Змія означатиме смерть обраного. Ваш батько показав мені серце. І це було диво. Одкровення! Я ніколи не забуду тої миті.