— Навіщо ти розрізав йому груди?
— Він захотів спробувати замінити обраного! — Гальванеску закрутив головою у пошуках Тюрина. Яскраве світло заважало роздивитися кімнату.
— Але серце не прижилося. Ти нашвидкуруч його зашив і відіслав до Олександрівської. А потім ще кілька років шукав тіло для серця. Ти хочеш сказати, що не знав імені справжнього обраного? Не знав батькового імені? Хто тоді написав про його смерть у маєток? — Тюрин із силою поклав руку на металеве ліжко перед носом доктора. Синя долоня вгрузла у поверхню. Гальванеску здригнувся.
— Я нічого не писав! Ваш батько назвався Лазарусом. Петром Лазарусом. Він казав, що є автором знаменитих «Легенд про Змія». Я тому йому так і вірив. І я не вбивця! — відчайдушно заволав Гальванеску, спробував підвестися і впав на стільця під вагою руки відживленого. — Я експериментував зі смертельно хворими, божевільними, але найчастіше з мертвими. Я, клянуся, не знав, хто той обраний… Доки серце до вас не потяглося… І ця комета. 1913-й. Усе збіглося…
Тюрин згадав законсервоване серце з Біологічної станції. Нічим не примітний екземпляр, якими лікарі так люблять обставляти лабораторії. Смердючі препарати у банках покликані лякати клієнтів, переконувати у вагомості знань дослідника. На станції Гальванеску таких було через край. Тільки й того, що банка з каламутною рідиною стояла біля ікони з Ліліт.
Тепер Тюрин був переконаний, що черв’як не примарився. Серце і справді здригнулося від його погляду, а тендітний довірливий паросток, один з паразитів, що роз’їдали плоть, торкнувся долоні за склом. Серце відчуло тіло, в якому судилося відродитися.
Поліціянт похитнувся і відійшов від столу, пройшовся кімнатою. Думки плуталися.
— Але і тоді я не знав, що робити, — і далі скиглив Гальванеску. З його очей бризнули сльози. — І тут утрутилося Змієве провидіння. На вас напав Топчій, і я вже не мав права на сумніви.
Тюрин зупинився за спиною доктора. Повільно, ніби торкаючись чужого тіла, поклав руку собі на груди. Десь там здригалося і набиралося сили серце Змія.
— Що буде, якщо його вийняти?
— Серце? — Гальванеску спробував подивитися на Тюрина, але поліціянт грубо розвернув його голову до лампи. — Я думаю, тільки завдяки серцю Змія ви ще живі. Відносно живі. Ви маєте донести його до печаті. Маєте відімкнути Змія. Це ваше призначення! А смерть — лише переродження. Так казав Змій. Не слід її боятися.
Несподівано Гальванеску закинув голову і здійняв руки до стелі. Олександр Петрович простежив за поглядом доктора і вжахнувся.
— Це намалював ваш батько.
Стелю вкривало дивовижне панно. Тюрин підняв лампу. Картина повторювала кілька разів бачений сюжет. З Біологічної станції Гальванеску, з базарних лубочних картинок, з гобелена Житоцької: Змій ніжно обіймає місто-острів. Так само палають гадючі кубла по околицях Києва, а з підземелля скорботно тягне руки до Обадії змієнога мати. Але у центрі пульсують і танцюють, наче небесні тіла у зорепад, нові значки.
Батько і був Лазарусом. Усі послання і підказки були з Тюриним від початку. Батько повсякчас ніби шепотів на вухо: твій шлях визначений, опиратися немає сенсу. Ти мусиш його відімкнути. Батько спробував поборотися з долею, але зазнав невдачі. «Може, тому і згодився на безглузду операцію. З відчаю, щоб не бачити, як серце Змія таки знайде своє вмістилище».
— Я мушу з ним поговорити, — до себе сказав Тюрин і висмикнув доктора зі стільця.
— Зрозумійте, це ваша доля. Це велике благословення — бути обраним для такої місії, — торочив Гальванеску, поки Олександр Петрович зачиняв його у сусідній з водяником камері.
Потім Тюрин повернувся до операційної, замкнув по собі двері, дістав слоїк із сухим варенням, поклав на язик фрукт, улігся на металеве ліжко і заплющив очі.
— Пане? Чоловіче добрий? Уставайте, якщо ноги держуть. Або скажіть, чи живий, чи вже амінь?
Олександр Петрович прокинувся від того, що хтось боляче колов його у бік. Поруч тупцяв годованець. Густе чорне волосся стирчало з-під шапки, падало на очі, переходило у скуйовджену бороду, плуталося у вусах, сягало плечей і, здавалося, вростало у смоляний вовняний кожух. У руці домовик тримав довгого дрючка, яким і шпиняв поліціянта. З кожним рухом з його одягу і волосся сипалася сажа.