З важкою, ніби хмільною головою Тюрин підвівся на тапчані. Надворі темніло, але ні Гальванеску, ні огидного помічника-водяника не було.
— Пити є? — прохрипів Тюрин.
Домовик нахилився до відра, витяг брудну ганчірку, трохи викрутив, зважив на руці та щосили швякнув на обличчя відживленого. Доки поліціянт оговтався, чоловічок устиг добряче обтерти йому голову. І, дивна річ, відразу полегшало.
— Доктор де?
Не підводячи голови, домовик перекинувся на його руки, методично розмазував рідину по густо помереженій шрамами шкірі.
— Який сьогодні день? — несподівано запитав Тюрин. Годованець хмикнув, на мить зупинив ганчірку і чітко і зрозуміло вимовив:
— Святвечір нині. Нечисть гуляє. А завтра вже і Різдво. — Потім мовчки склав реманент і зник у коридорі.
Тюрин помацав затерплі кінцівки. Хоч дід і тер водою, на грудях лишилися брудні позначки. Відживлений схилив голову і побачив напис чорнилом: «Пусти Змія».
Тиша, як вата, забивала вуха. Повітря ніби застигло. Тюрин зліз із тапчана і підійшов до дверей. Вони виявилися незамкненими, хоча він точно пам’ятав, як провертав ключа. Лікарня стояла порожня. Коридор здавався темним тунелем у пекло. Було чути лише відлуння кроків.
— Що за чортівня? — подумав відживлений. Раптом попереду промайнула фігура. Поліціянт побіг навздогін. Вилетів надвір і зупинився, як на краю прірви, не маючи сили перевести дух.
Місто унизу палало. Язики гігантського полум’я торкалися безмісячного неба, ніби прагнули запалити темряву. Звідусіль лунали крики приречених. Нечисть і люди зійшлися у смертельній битві. Тюрин бачив тисячі мертвих, що вкривали Кирилівські пагорби. Поранені стогнали і заливалися кров’ю. Люди і нечисть однаково вмирали і задихалися від болю.
Дим згарища вдарив у обличчя. Тюрина обдало жаринками, напівзотлілий аркуш з календаря закружляв і впав йому до ніг. Відживлений підняв клапоть. Там залишився лише рік — 1914.
Поліціянт очманіло перевів погляд і побачив ще жахливішу картину. На місці білої Кирилівської зяяло провалля, а з нього здіймалися могутні живі стовпи. Вони звивалися і перепліталися у смертельному танку, колихалися під нечутну музику. Блискуча луска відбивала полум’я. І шиї здавалися створеними з вогню. Три голови уважно роздивлялися місто. Але ніби за покликом Тюрина, одна по одній розвернулися у його бік. Жах і огида, як подих пекельного вогню, обдали поліціянта.
Одну зі зміїних голів обплела ногами гола золота богиня. Безсоромно посміхалася і махала рукою. З пащі другої звисала тонка дівоча постать з білими, наче лебедині шиї, руками. Василина самими очима благала про допомогу. Але третя голова не давала зрушити з місця, заворожувала, випивала сили, змушувала не відводити погляду. Замість зміїної пащі мала обличчя батька. Голова розвернулася пошрамованою щокою. З останніх сил Тюрин розірвав собі груди, видер ребро і пішов на Змія.
III
— Шефе, Олександре Петровичу, прокиньтеся! Чуєте, вставайте! — гарчав Топчій. У Тюрина розколювалася голова, повернувся тупий біль у грудях. Уламки ребра ніби роздирали нутрощі. Відживлений засунув руку під кітель у надії зупинити кров, але не знайшов ні рани, ні додаткових швів. Бік залишався неушкодженим — холодним і свинцево-синім. З полегшенням Тюрин видихнув і тільки тоді роззирнувся.
— Де я? Бісів сон. Думав поговорити з батьком, натомість побачив якусь маячню. Ніби попередження — що станеться, якщо відімкнути Змія. Жахливий сон, Парфентію Кіндратовичу, нікому не побажаю.
Кімнатка була лише кілька кроків завширшки. Міцні залізні двері та ґрати на маленькому вікні. На вогкій підлозі — солом’яний матрац, у кутку — вигрібна яма, в якій догори черевом плавав здохлий щур. Вовкулака пильно вдивлявся в обличчя шефа, ніби чогось чекав.
— Де я? — розгублено повторив Олександр Петрович.
— Ясно де. У холодній Лук’янівської частини. Добре, що тут мій кум нюхачем. А то б ще кілька днів кисли ні за цапову душу. Хоча… — околодочний знову підозріло примружив очі. — Документів-то при вас не було. Ще й труп. Знову ж таки, крівця убитого на вас.
Тюрин з подивом поглянув на одяг. Зимова шинель кудись поділася. А кітель укривали бурі плями.
— Парфентію Кіндратовичу, ви можете путньо розказати, що сталося? Я заснув у Кирилівській лікарні. Це останнє, що пам’ятаю. Ви сумніваєтеся?