Серце Змія у грудях вимагало другого. Але те, чим він був останні тридцять три роки, заперечувало.
Раптом Олександр Петрович напружився. Десь у фойє почулися кроки. Звук наростав. З коридору долинув знервований шепіт. Двері відчинилися, і до підвалу хтось обережно прослизнув. Поліціянт намацав револьвер і приготувався до атаки.
Жовте електричне світло, наче удар блискавки, освітило підвал. Відживлений на мить склепив засліплені очі. А коли зір адаптувався, побачив перед собою професора. Той мав вигляд, ніби повернувся з зустрічі з привидом.
— Там до вас прийшли, — ошелешено проказав професор. Гасовий ліхтар у його руці продовжував недоречно горіти.
— Якого дідька? Хто?
Перетц боязко зазирнув у обличчя Тюрину, потупцяв на місці й показав ліхтарем у бік входу. З тіні ідола богодрева вийшов високий і блідий Рапойто-Дубяго. Він мовчки кивнув і вивів з-за спини хлопчика. Це був гімназист Яків Кендрик. Тюрин здригнувся від огиди.
Зовні Кендрик не змінився: блідий від сидіння за книжками, зіщулений і серйозний. Його місце за дошкою з шахами, а не у темному, забитому порохами підвалі. Звичним, давно відпрацьованим жестом Кендрик поправив окуляри і потер з вухом. Жодна зморшка не здригнулася на його обличчі, ніби він був механічною лялькою, заведеною ключем. Очі за скельцями спалахнули золотом.
— Що ти з ним зробила, змієнога почваро? — просичав Тюрин. Він звів курок і спрямував у бік гостей.
— Спокійно, — проказав Рапойто-Дубяго і затулив хлопчика рукою. — Вона хоче допомогти. Ви ж самі кликали.
— Якого біса ви з нею робите? Договір крові?
Рапойто-Дубяго ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що питання не на часі.
— Апі знає, що жінка у Кирилівських печерах. З нею п’ятий ключ.
Ніби на підтвердження слів людополіціянта, Кендрик закасав рукав і оголив татуювання — знак Апі.
— А що буде з дитиною?
Людополіціянт нахилився до Кендрика. Очі Рапойто-Дубяга на мить зробилися скляними. Жодного звуку так і не пролунало, а губи хлопчика залишилися незворушними.
— Одне й те саме торочить, — незадоволено переклав Рапойто-Дубяго. — Вона має ключ, готова допомогти. Ніби й не розуміє, про що ви запитали. Життя хлопчика не має для неї ваги. Але з того, що я відчуваю, — людополіціянт сказав це так, ніби не існувало іншого способу передати їхній зв’язок з Апі, — найважливіше для неї — відімкнути Змія. Потім ми будемо їй не потрібні.
Тюрин сховав зброю, присів на край столу і спідлоба поглянув на хлопчика. «Ще одна випадкова жертва в ім’я Змія. Йому ж стільки, скільки було мені, коли батько прирік мене на роль вмістилища…»
У коридорі знову почувся гамір.
— Ґав не лови! Тобі-тобі кажу, пузиряко. А щоб ти на шкуринку зсох, щоб тебе морози скували, а мор рибу перетовк. Та скажіть йому вже, докторе. Сил моїх з вами немає, — пролунав знайомий голос, і до підвалу ввалилася колоритна компанія. Першою тупцяла жива снігова баба. Її у плечі шпиняв вовкулака. За ними, кліпаючи підсліпуватими очима, ховався доктор Гальванеску, вбраний у кожух візника і велику вушанку. Від костюму змієголовця не залишилося і сліду.
— Оцей аквус, чорти б його з’їли, ледве додибав. Бачте, мороз. Сніжок притрусив, а воно вже й ходити не здатне.
Під ногами у «снігової баби» розповзлася калюжа. Паморозь станула з огрядного тулуба, і Тюрин упізнав гидкого водяника, що допомагав доктору у Кирилівці. Топчій витер обличчя і здивовано витріщився на присутніх. Побачивши Рапойто-Дубяга, навіть потягнувся взяти під козирок, але вчасно спам’ятався.
— А що це ви всі тут робите проти ночі?
— Де ви їх знайшли? — сухо запитав відживлений.
Очі вовкулаки ще більше округлилися.
— Коло залізничного мосту. Там ціла вистава. Водяники біля опор ополонки прорізали. Якесь зілля п’ють, щоб у воді не замерзати. Щогодини міняються. А ще, — вовкулака мало не розреготався, — оточили себе огорожею з кощів. Тримають за сіткою, немов злих собак. Мабуть, щоб Четвертий відділ до мосту не підходив. А Мокрого Лина, — Топчій показав на водяника, — водопузі зусібіч обступили й аж сюди вели. Всю дорогу співали. Він у них що — підвищення отримав? — околодочний розвернувся до Гальванеску. — І чого ви, причинні, ховалися?
Тільки тепер Тюрин пригадав, де бачив водяника. Його обличчя і справді було знайоме. Мокрий Лин сидів у кущах, коли знайшли тіло Ющинського.