— Нічого ми не ховалися! — запищав Гальванеску. — Самі до вас ішли. Але… втрапили до водяників, а ті ніяк не хотіли відпускати, доки Парфентій Кіндратович з Пузирем не поговорив. Ми з Кирилівської втекли, тільки-но звідти пішли двоголовці. Чули, що вони з домовиком зробили. Думали потім вас розшукати, — винувато проказав доктор і вже зовсім пошепки додав, — то ви таки готуєтеся відімкнути Змія?
Тюрин проігнорував запитання. Змірив Гальванеску важким довгим поглядом, обійшов стіл і, як мировий суддя на засіданні, зайняв чільне місце.
— А ви, докторе, не припиняєте дивувати. Про Ющинського теж брехали? Від початку полювали на рибу? Тепер вона, як я розумію, у череві Мокрого Лина.
Гальванеску вже заїкнувся виправдовуватися.
— Краще мовчіть. Водяник мені потрібен. І навіть Апі, — Тюрин кивнув у бік Кендрика і Рапойто-Дубяга. — Але навіщо мені ви?
— Я знаю ще один вхід до підземелля Змія. За межами церкви, — випалив доктор і зіщулився. — Це давня капличка на Кирилівському кладовищі. Але її охороняють найзапекліші двоголовці та брати Ольга.
Тюрин мить роздумував, а потім кивнув: хай як йому кортіло витрясти душу з Гальванеску, смертей ще буде предостатньо.
«Перша армія Обадії, — кисло подумав Олександр Петрович, оцінюючи присутніх. — І я його полководець, а ім’я мені — вмістилище для ключа», — а вголос промовив:
— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.
Капличка — вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.
Тюрин продерся туди з Нагірної на розвідку. Мав сам оцінити ситуацію, перш ніж штовхати інших на смерть. Побачене вразило. З усіх кінців безупинно йшли кощі. Ті, що вже дісталися пагорбів, обсіли їх, як осіннє вороння. Здавалося, кощі чекали. Завмерли у викривлених позах і лише зрідка здригалися від голосних звуків. Повертаючись до музею, Олександр Петрович вимушено спостерігав, як Мстиславською за чортом гналося щонайменше десяток кощів. Але до кінця вулиці не добігли, ніби щось стримало скажений рух. Зупинилися, дослухалися і повернулися назад.
Трохи менше кощів зосередилося на півночі, з боку Дмитрівського провулку. Юрмища наче тримали почесний караул навколо Кирилівської церкви, не підходячи ближче ніж на двадцять кроків, але й не полишаючи уявний периметр.
Останній день перед виступом Тюрин зосередився на детальних інструкціях для учасників штурму. За його планом, Кирилівська мала бути оточена з усіх боків. Ще й так, щоб люди і нечисть максимально не перетиналися.
Армія повинна була зайти зі сходу — з боку Кирилівської площі. Широкій простір давав можливість для маневрів і використання важкої зброї. Тюрин сподівався, що гучними діями армія відтягне на себе якнайбільше кощів.
Поліція невеликими групами мала просуватися з боку Куренівки і житлових районів на півночі від Кирилівки. Туди було важко дістатися. Кощі окупували Куренівку з початку навали. Вже ніхто толком і не знав, чи залишилися там неперетворені. Але місцеві околодочні й городові — єдині, хто міг знайти безпечні шляхи. Тюрин наказав Донцову виділити на кожну групу поліціянтів кількох дужих людиноподібних. Дахами мали пересуватися алконости і попереджати про небезпеку.
Основні сили нечисті Тюрин вирішив кинути на Реп’яховий яр, що підходив до Кирилівської церкви з півдня. Густий сніг, відсутність нормального огляду робили цю місцевість незручною для армії. А от лісові види могли розгулятися чи бодай вчасно сховатися у деревах.
Олександр Петрович подивився на мапу. Під час розвідки знайшов зручну стежку до Кирилівського цвинтаря. Вона йшла від Мстиславської. «Доведеться дертися нагору, — подумав Тюрин, укотре оцінюючи місцевість. Стежка проходила між позиціями армії і груп Донцова. — Якщо вони спрацюють, кощів тут залишиться небагато. Але ми будемо самі». Тюрин вирішив ні нечисті, ні людям не розказувати точного місця, де вони підуть. Знали тільки свої.
Неподалік кладовища розташувалися жовті корпуси божевільні. Відживлений вирішив розділити свою «армію». Тюрин мав продиратися до входу в підземелля. Рапойто-Дубяго, з мовчазної згоди Апі, зголосився прикривати його шлях з жовтих корпусів.
— Якщо засісти на другому поверсі ось цього будинку, — Олександр Петрович тицьнув у мапу, — то буде видно всю стежку.