— А що? Я планую дійти до кінця і побачити Змія, — сказав Топчій у відповідь на іронічні посмішки. — Ще будете дякувати, що Парфентій Кіндратович такий завбачливий. Думає про всіх і на сто кроків наперед.
Навіть водяник забулькав від сміху. Жовті очі вовкулаки залишалися на диво холодними. Серце у грудях Олександра Петровича підступно стиснулося.
— Вирушаємо! — наказав Тюрин.
Порожній музей здригнувся від кроків невеличкої команди. Темні портрети байдуже спостерігали за виступом. У залах стояли холод і сирість. Перетц із болем оглядав стіни. Тюрин знав, що він мовчки прощається. Якоїсь миті професор порівнявся з відживленим, попросив нахилитися і прошепотів у саме вухо:
— Голубчику, я перечитав Лазаруса. Знаєте, від дошки до дошки. Одним махом, — Перетц зам’явся під суворим поглядом Тюрина. — Мені здається, ваш батько не вважав Змія абсолютним злом. Обадія любив свій народ. Навіть на смерть пішов заради миру. Але то вже мої домисли. Словом, як кожен бог, Змій любить виконувати прохання обраних. У цьому ж і є сутність бога — чути молитви. Попросіть про потаємне. Про те, чого бажаєте найбільше. Він має почути.
Навіть ранкові сутінки не приховали, як заблищали очі Тюрина. Залишитися живим? Знову стати людиною? Мати шанс на життя з Василиною? Забути про все, як страшний сон? Хіба не про це він мріяв увесь час у тілі напівмертвого? Десь у грудях дало про себе знати серце Змія.
— Постарайтеся вижити, професоре, — тільки і сказав Тюрин.
VII
— Парфентію Кіндратовичу, рябої кобили син, ви можете стулити писок і не плюватися? Он кістяк сіпнувся. Завчасно набіжать, — прошепотів Тюрин. Навіть Гальванеску засичав на вовкулаку. Нервова напруга потребувала виходу.
Ховалися у заметі. Сніг утворив природні шанці між двома старими березами. З боку Кирилівської площі вже лунали вибухи і канонада. Тюрин не знав, скільки людей вдалося залучити Вишиєвському, але билися гучно. Дерева здригалися від вибухів. У небі істерично кричали сірі ворони. З боку Куренівки підіймалися стовпи диму. Поблизу кощів не було, і Тюрин сподівався, що так буде і далі.
Рапойто-Дубяго з Перетцом уже мали дістатися жовтих будинків. Поки що все йшло за планом.
Незважаючи на напруження останніх днів, Тюрин укотре здивувався, як химерно тасує колоду доля у цьому місті. «Справжнє об’єднання видів — мрія Обадії, що принесла йому перемогу у Великій війні. Може, і нам пощастить?» — кисло думав сищик, ще раз і ще раз перебираючи свою команду.
Поруч з ним людина, що фанатично вірить у Змія; хлопчик, захоплений Апі; водяник зі священною рибою у череві. На тому боці пагорба — людополіціянт, який прагне позбутися влади змієногої, і професор, готовий ризикнути усім заради людиноподібних. Тюрин подивився на Топчія. Навіть не встиг запитати, чому вовкулака дереться у лігвище Змія. Теж сподівається на повернення Великого Воїна чи просто виконує наказ шефа?
Зимове сонце сховалося за хмарами. Згасли бані Кирилівської. Самотні промені, як списи, протяли небо. У прозорому химерному повітрі увиразнилися звуки. Тюрину майже захотілося, щоб, попри гуркіт бою, час зупинився і вони залишилися під пухким сніговим запиналом. Раптом пронизливо скрикнула ворона, і гори здригнулися від потужного вибуху. Раз, другий, третій.
Попереду запалали жовті корпуси. «Або Рапойто-Дубяго перестарався, або там повно кощів, й у нас зовсім мало часу», — подумав Тюрин. Топчій розвернувся з німим запитанням. Гальванеску витер піт і штовхнув Мокрого Лина.
— Висуваймося! — прохрипів Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, допоможіть бісовому доктору! Кендрику, не відставай.
Відживленому здалося, що проґавив сигнал, і тепер він намагався наздогнати, щодуху дряпаючись схилом. Навіть якщо не всі кощі зреагували на вибухи, часу на роздуми не залишалося.
Показалися перші хрести. Ворони здійнялися галасливою хмарою. Вух торкнувся скрегіт. Тюрин остовпів і жестом наказав притиснутися до землі. На кладовищі було повно кощів. Вони дослухалися, здригалися від голосних звуків, клацали щелепами, але цвинтар, немов вівці у загоні, залишити не могли.
Вище на пагорбі біліла капличка — мета їхнього маршу, — оточена високими металевими ґратами. Кощі намагалися її оминати, але дикий рух раз по раз викидав котрогось на огорожу. Тоді вони несамовито кричали. Прагнули чимшвидше втекти. Частокіл в’їдався у розтерзану плоть. Кощі з силою віддирали тіла, лишаючи у ґратах частини кінцівок. Тюрин ще ніколи не бачив такого захисту, але не встиг роздивитися.