Гальванеску оступився і покотився намерзлим схилом. За ним кинувся ошалілий водяник. Зграя перетворених, що обсіла плакучу вербу неподалік і досі роздумувала, чи йти на вибухи, миттєво зреагувала. Як груші, попадали з дерева і кинулися на здобич. Тюрин побачив за крок від себе розпухлу напівзотлілу пику. Відживлений вихопив вогнебій і розніс кощу череп. Раптом повз нього промчав наполовину обернений вовкулака. Топчій у кілька кроків наздогнав доктора. Гвинтівка, вогнемет і колесо мотузки бовталися на спині. Каска опинилася на загривку. Топчій почав гальмувати задніми лапами і водночас палити з вогнемета. Кощі перетворилися на вогняні стовпи. Верба запалала, камінь тріснув від жару. Цього вистачило, щоб водяник підняв доктора. Тюрин відстрілювався. Звідусіль набігали нові кощі, прикликані шумом і запахом живої плоті. До каплички залишалося менш як п’ятдесят сажнів. Тюрин наказав стати спинами. У центрі кільця залишили хлопчика-Апі.
— Роби щось, змієнога почваро, — просичав Тюрин. Вогневої розжарилися так, що почала димітися шкіра. Вогнемет Топчія був уже червоний.
— Кидайте! Парфентію Кіндратовичу, кидайте! У руках розірветься.
Топчій зняв вогнемет і жбурнув у натовп кощів. Зачепило хіба двох. Підступна машина відмовилася вибухати.
У жовтих корпусах знову пролунав вибух. З даху злетів вогняний струмінь. «Даремно витрачають фенікс. Краще б сховалися. Кощі зрозуміли, кого треба зжерти», — думав Тюрин, відбиваючись від чергового кістяка.
Але несподівано зовсім поруч розірвалася ще одна бомба. Олександра Петровича накрило бризками талого снігу. Повз пролетіла голова коща. Знову вибухнуло, а потім ще і ще.
Рапойто-Дубяго палив немарно. Їх помітили алконости. Людоптахи стрибали з дерева на дерево і бомбами розчищали дорогу до каплички. Група кощів почала лізти на березу. Один з алконостів пролетів занадто близько, кощ ухопив за пташину лапу і стягнув бідолаху у клубок голодних диких.
— Біжімо! — закричав Тюрин і потягнув хлопчика до каплички.
Останнім за ґрати пустив вовкулаку, що прикривав тил, і швидко зачинив хвіртку. Метал, як масло, відрізав руку перетвореного, який устиг ухопити Топчія за загривок. Вони тяжко відсапувалися на подвір’ї церковці.
— Жодного брата Ольга чи навіть двоголовця, — по-собачому хекаючи, зауважив вовкулака.
— А на біса, коли сонми кощів навкруги? — розсердився Тюрин. А про себе подумав, що Голубєв таки тримав слово і розчистив дорогу.
— Треба спускатися. Навіть це їх стримає ненадовго, — пропищав Гальванеску, вказуючи на ґрати.
В алконостів закінчилися бомби, і вони відступили. Всі кощі зосередилися на огорожі. Дикі голодні змінили тактику. Тепер відчайдушно атакували паркан, щоразу залишаючи частки своєї плоті. Наступний, наче по драбині з кісток і м’яса, ліз далі. Гора з кощів росла. Ще кілька тіл — і вони зможуть перебратися через огорожу.
Олександр Петрович кинув оком на Кирилівську церкву. За нею здіймався стовп диму. Чулися вибухи і канонада. Армія продовжувала битися. Жовті корпуси горіли. З лісу продиралася нечисть. Відживлений перевів погляд. Небо здавалося мертвим і непроникним, байдужим до всього, що відбувається під ним, але таким бажаним і рідним. Йому захотілося запам’ятати кожен порух повітря, втягнути у легені якомога більше земного тепла перед тим, як розчинитися у підземеллі. На подвір’я плюхнулося перше тіло. Олександр Петрович штовхнув двері та вкинув досередини напівпритомного Гальванеску.
Доктор забив ногу і міг іти лише за допомогою водяника. Слідом ввалилася решта. У капличці відразу забракло місця. Лише три кроки завширшки. Аквусу довелося затулити собою вхід і дати кощам уп’ястися у водянистий загривок, щоб Тюрин з вовкулакою могли відкинути ляду. Вхід до підземелля нагадував спуск у льох, тільки дитячий, завширшки в аршин. Тюрин витягнув смолоскип і нахилився до лазу. Такого не чекав. Кротяча нора, що майже вертикально йшла донизу. Доведеться лізти ногами вперед. Ще й насліпо. У вузькому просторі зі смолоскипами ризикували або вчадіти, або підпалити один одного. Тюрин знову сховав обмотану проолієною ганчіркою палицю і спустив ноги у темну діру.
Спуск виявився пляшкою з вузьким горлечком. За кілька футів почав розширятися. Тримаючи лікті біля тулуба, відживлений зміг обмацати стіни.
— Спершу хай лізе Гальванеску, далі пхайте водяника. Якщо подолає вхід, зможе йти.
Грубому поплічнику доктора довелося перетікати у кілька заходів. Спершу втягнув рідину в черево і груди, аж став схожим на сніговика на підпірках. Це дозволило запхати ноги. Потім перегнав воду в кінцівки і перетворився на морську зірку. Проліз тулуб, і нарешті весь водяник сховався у темряві. Найлегше прошмигнув хлопчик. Замикав вовкулака. Він розмістив гвинтівку за плечима, примотав до пояса смолоскип і зібрав зі стін свічки. По-господарському розсудив, що «голодному псові і муха харч», й аж тоді пірнув у діру. У мить, коли кощі висадили двері, вибухнула бомба, припасена вовкулакою «на самий кінець». Земля здригнулася і ніби виплюнула капличку разом з десятками тіл голодних. Вхід засипало уламками.