Тюрина накрила ударна хвиля, він втратив сходи і покотився вниз. Коридор випрямився, і це сповільнило падіння. Нарешті сищик гепнувся на рівну поверхню. Обличчя притрусило суглинком. У носа вдарив могильний запах землі й мокриць. Тюрин ривком перекотився далі, молячись, щоб там було просторо й він не опинився під важкою тушею аквуса, який мав вилетіти наступним. Як сліпий, обмацав камеру: два аршини завширшки, з протилежної стіни долинуло дихання свіжого вітру. І раптом Тюрин з жахом усвідомив, що в коридорі тихо, за ним ніхто не йде.
Він запалив смолоскип і спрямував у діру, з якої випав, і ледь устиг відскочити. З коридору, як мішок зі сміттям, вивалився водяник. Виявилося, огрядна туша в момент вибуху застрягла у коридорі й зіграла роль матрацу для решти команди. Вони майже не зазнали ушкоджень і змогли проповзти частину шляху, а не пролетіти, як Тюрин.
— Там! — указав на джерело свіжого повітря відживлений. Зробив крок і провалився у темряву.
Цього разу знадобилося більше часу, щоб відхекатися. Поліціянту здалося, що всі шви напнулися і тіло от-от розвалиться на частини. Коли нарешті підвівся, побачив здивованого Парфентія, що високо тримав вогонь, намагаючись з’ясувати межі печери. Олександр Петрович ахнув. Скільки міг бачити, зяяла порожнеча. Лише стіна, з якої гепнулися, як обеліск, стриміла над головою. Світло вихопило діру на рівні трьох людських зростів. Блиснули окуляри Кендрика, за ним показався зляканий доктор.
— Цілі, хай йому грець! — прокричав Парфентій. Луна прокотилася склепінням. — Нічого собі землиці над нами, — вовкулака побив себе по боках і беззвучно розсміявся. — Мотузка десь у вас, спускайтеся, — крикнув у лаз.
Поки околодочний організовував спуск, відживлений зачудовано роздивлявся стіни. Печера мала ідеальну склепінчасту будову і нагадувала рукотворний тунель, на кшталт тих, що копають під міську каналізацію, тільки у десятки, а то й сотні разів більший. Стіни облицьовували гладкі однакові пластини в кілька долонь кожна. Дивним чином вони відбивали світло, ніби напоєні вогнем. І там, де Тюрин наближав смолоскип, наче з-під шару слюди, розгорялися таємничі написи. Що далі, то дивніший малюнок утворювали пластини. Вигадливий і до болю знайомий.
Кожен, хто спускався, по-своєму реагував на стіни. Гальванеску притулився чолом, як вірянин до ікони. Водяник з бульканням гепнувся навколішки і почав рокотати молитву. Найдивніше повівся хлопчик-Апі. Притулився щокою, провів маленькими долонями, ніби пестячи живе тіло.
— Що це з ними? — запитав вовкулака, чухаючи потилицю. Один не зауважив особливості кладки. Все міркував, як зняти мотузку. «І, мабуть, він єдиний, хто вірить у можливість повернення», — подумав Тюрин.
— Гляньте, з чого стіни.
Парфентій махнув рукою на даремне заняття, роззирнувся — й аж присвиснув.
— Не було у діда баби, купив собі козу! То-то вони сказилися. А я думаю, чого здохлятиною пахне.
— Цій шкірі щонайменше тисяча років. Змій скинув її у день перемоги над армією Кирила.
Топчій охнув від подиву. Обидва подумали про розміри звіра, з чиєї шкіри утворилися стіни.
— Яким же він пробудиться?
— Змій казав: не дивися на зовнішнє. Навіть дрібне здатне містити цілий космос. Не оцінюй подобу — дивися у серце; тіло — лише мить, дух — нескінченний, — побожно шепотів Гальванеску.
— Змій мав подвійну подобу, — перебив доктора Тюрин. — Коли скинув цю шкіру, був Великим Воїном. Потому як дари покинули його тіло, знову став немов людина. Коли порушили його кістки, ці подоби з’єдналися. І ким прокинеться, навіть важко уявити.
Відживлений замислився над власними словами. Змій, як і він, шукав відповіді на питання, ким він хотів бути.
— Шефе? — покликав Топчій і наблизив смолоскип до стіни.
З кожним кроком світло ніби запалювало стіни. З-під величезної луски проступали таємничі послання. Хлопчик-Апі, після першого нападу пристрасті, впав у мовчазне заціпеніння. Тюрину здавалося, що тільки Апі розуміє справжній сенс написів. Професор міг би розтлумачити їх, але Тюрин намагався не думати, чи вижив він у битві за жовті корпуси.