Выбрать главу

Житоцька Євгенія Карлівна — власниця будинку на Бульварно-Кудрявській, де винаймав квартиру Тюрин, дочка професора історії Карла Житоцького. Вид: homo sapiens.

Мадам Кац — колишня вчителька гімназії. Вид: homo sapiens.

Микола Павлович Тропінкін — інспектор перших класів, учитель латини у Першій чоловічій гімназії. Вид: homo sapiens.

Перетц Фердинанд Іванович — професор, знавець мертвих мов, дослідник фольклору і міфології людиноподібних. Вид: homo sapiens.

Гальванеску — приват-доцент Університету св. Володимира. Вид: homoidea serpentes. [Дописано чорнилом] Доктор — змієголовець.

Пузир Лобаст Сигізмундович — голова поселення водяників на Трухановому острові. Вид: homoidea aqua, або водяник.

Мадам Гінда — Ганна Іванівна Мендель, власниця розважального закладу на Трухановому острові. Вид: malefica [дописано чорнилом] вроджена відьма.

Басараб Фабіан — князь. Вид: desmodus, або упир.

Тартаров Сергій Олександрович — купець, власник яхт-клубу на Трухановому острові. Вид: spirit area, або перелесник.

Мадам Солоха — медіум, яснозориця, продавчиня магічних товарів. Вид: homoidea bufonidae, або людожаба.

Тумс Ярослав Вікторович — реєстратор оголошень у газеті «Киянин». Вид: [потребує перегляду].

Кендрик Яків — гімназист Першої чоловічої гімназії. Вид: homo sapiens. Певний час правив за вмістилище Апі.

Справа перша

Приймак водяників

Київ, 1913 рік

І

Потяг здригнувся, проїхав ще кілька ярдів, протяжно свиснув і зупинився. Слідчий з особливо важливих справ Олександр Петрович Тюрин втягнув носом вокзальний дим, скривився і знову розвернувся до провідника. Маленький, не більш як п’ять футів на зріст, домовик продовжував тримати руку під козирок. Обличчя ховалося під довгим сивим волоссям, чуб переходив у кошлаті брови, ті — у вуса і нечесану бороду. Тюрин не бачив очей, і це його ще більше дратувало.

— За яким правом ви притягли мене до Києва? У понеділок я маю бути у столиці. На мене чекають у канцелярії імператора! Врешті-решт, я чотири місяці їжджу Межею і хочу додому!

— Але ж, ваше благородіє,— вкотре лагідно почав домовик,— ніяк не можна, колії розібрані. Поки цукор не зберуть, руху не буде.

Тюрин і без кволих пояснень розумів масштаб катастрофи. Пагорби під Бояркою червоніли від цукру. Поки пасажири першого класу підраховували, скільки мільйонів втратять Балабухи, Тюрин думав про скандал у столиці. Зі втраченого цукру мали бути виготовлені пуди першокласного сухого варення спеціально до імператорського столу. Магічний делікатес розплющував третє око, лікував від безпліддя, продовжував життя, на час повертав молодість, але найважливіше — полегшував муки спадкоємця Імперії. Імператор довго чекав на сина. Нарешті, після п’ятьох дівчат, було оголошено про появу царевича. За кілька років монарша родина в багато разів збільшила замовлення на «сухе варення». Відкрито про це не говорили, але у столиці всі знали — спадкоємець народився з «царською хворобою». Замість кісток мав у тілі скло, а у жилах — гнилу жовту рідину. Тому-то Імперія, як кров, точила цукор з Межі, вимагала дедалі більше сухого варення, натомість нечисть отримувала гроші й певні свободи.

«А свобод завжди замало. Дай на ложці — заберуть казан»,— подумав Тюрин. Знадвору долинали чергові політичні прокламації. У Києві — центрі Межі — було неспокійно. На дніпровському острові, який належав людиноподібним, знайшли труп людського хлопчика. Людошовіністи відразу оголосили, що це ритуальне вбивство. І понеслося. Люди спалили кілька будинків гмурів у Протасовому яру, а наступного дня пролунав вибух під потягом Балабухів, хоча останні належали до давнього київського роду людоведмедей.

Залізничні жандарми не знайшли нічого кращого, як відтягти столичний потяг до Києва — «для комфорту панів пасажирів». Обіцяли продовжити рух за маршрутом наступного ранку. Але Олександр Петрович занадто добре знав Межу, щоб у це повірити.

«У понеділок у Тамари іменини... І головне — застрягнути саме тут»,— пульсувало у голові. П’ять років роботи у спеціальному відділі поліції йому вдавалося уникати столиці Межі. Скільки не їздив губерніями нечисті, завжди планував так, щоб оминати Київ.

Тюрин безсило оглянув купе. Валізи німим докором стирчали з багажної полиці. Вирішив до останнього не знімати. Погляд упав на книжку, якою гамував думки на під’їзді до Києва. «Легенди про Змія», автор Лазарус — останній спогад про батька, єдиний томик, який вдалося врятувати з домашньої книгозбірні.

Фіранки легенько сіпнулися. З відчиненого вікна дихнув незвичний на середину травня жар. Поруч рушив черговий потяг.

— Люди, стережімося! Нечисть убиває людських дітей! Пом’янімо замученого отрока Ющинського! — знову долинуло знадвору. Тюрин нарешті визирнув у вікно. Більше з бажання ковтнути свіжого повітря, ніж з цікавості. Його обличчя зблідло. «Це не може бути він»,— прошепотів Тюрин, пхнув книжку до кишені, відштовхнув домовика і побіг до виходу.

*

Чоловік, якого Тюрин прийняв за батька, виявився чортом-лахмітником. Попри спеку, на тонкій фігурі бовталося кілька піджаків. На ратиці чорт натяг калоші, шия потопала у щонайменше трьох плетених шарфах, а ріжки затуляв розлогий солом’яний бриль. Такий і справді був у батька часів дитинства Тюрина. Але як він міг не помітити свиняче рило?

«Все шрам»,— заспокоював себе поліціянт, утираючи піт. Ліва щока лахмітника була зіпсута святою водою. На тому ж місці мав рубець і батько. Це Тюрин чітко пам’ятав, хоча з останньої зустрічі минуло понад двадцять років.

«Кляте місто, клята спека»,— думав Тюрин, намагаючись понад головами роздивитися, де вхід до начальника вокзалу. Мав намір будь-що вибратися з міста. Натовп вирував. Розклад збився. Публіка (переважно люди) сварилася, вимагала пояснень, нечисть нахабніла і користувалася велелюдністю.

Тюрин звик до людиноподібних у провінції. Там вони жили на своїх споконвічних територіях: лісові види — у лісі, земляні — під землею, водяні — ближче до води. Люди розбудовували власні містечка. Там, у провінції, Межа проходила чіткіше. Навіть у великих містах панував порядок. Але Київ завжди вирізнявся. «Тут хаос навіть у частині для пасажирів першого класу»,— обурювався поліціянт, спостерігаючи, як відьма-перекупка намагалася продати магічні настоянки круглолицій пані зі столичного потяга.

Крики агітатора про вбивство людського хлопчика майже губилися у загальному гаморі. Чорний кашкет з «ДО» на кокарді свідчив, що він належить до найбільш радикальної у Межі організації ненависників нечисті «Двоголовий орел». У якийсь момент натовп виплюнув чорта-лахмітника у шарфах просто на двоголовця. Зав’язалася перепалка. Тюрин побачив, як бруківкою покотилася калоша, і з гидливістю подумав, що розлючені пасажири таки знайшли цапа-відбувайла.

А ще за мить переляканий чортик вистрибнув з юрби і побіг пероном. Людські хвилі розійшлися і дали дорогу двом поліціянтам. «По когось прийшли»,— припустив Тюрин і подумки похвалив: арештовувати на вокзалі, ще до того, як злодій втік у місто, правильна практика.

Старший за чином покрутив головою і визначив напрямок, за ним слухняно рушив дебелий городовий. На подив Олександра Петровича, вони зупинилися біля його вагона і викликали провідника. І коли Тюрин подумав, що гірше вже немає куди, провідник-домовик махнув у його бік.

*

— Околодочний наглядач Топчій. Маю наказ зустріти вас і провести до міської поліції,— відрапортував чин. На вигляд Топчію було не більше сорока. Мав темно-руде волосся і жорсткі, наче зубна щітка, вуса. Мішкуваті повіки тисли на жовті маленькі очі, від чого здавалося, що Топчій постійно мружиться або готується до єхидної усмішки. Околодочний нервував. Раз по раз ліз до кишені, але ніби сам себе зупиняв.