— З ними завжди так? — Тюрин відкинувся у плетеному кріслі й поринув у блакить. Живий сік, хоч і сильно розведений, дарував неймовірну легкість. У цю мить Тюрин був готовий зрозуміти мінливу натуру повітряних духів.
— Ясно що. Перелесник, що з нього взяти? — Топчій розсівся поруч, але не забував поглядати на доріжку. — Натура в них така — жінок чарувати. А так ніби пан непоганий. Приїхав десь з Одеси. Отримав землю на Трухановому, побудував яхт-клуб. Красень і балагур, але дуже до чужих жінок ласий. Скарбник-ювелір з Подолу розповідав, — за звичкою відійшов від теми Топчій, — що Тартаров щороку замовляє до сотні золотих браслетів. Дарує коханкам за побачення. Іноді навіть проти їхньої волі. Перелесники, бісова порода, вміють подобу законного чоловіка прибирати.
— А ще це, певно, дуже зручне пояснення для дружин, — промимрив підполковник.
— Але наш Тартаров має завороть у голові, — хмикнув околодочний. — Хоче, щоб жінки його любили за його власне обличчя. Через те має контри з іншими перелесниками. У київських перелесників є «Клуб лицарів». Збираються раз на місяць і розказують один одному про свої походеньки. Так Тартарова туди не кличуть, бо він постановив іншої подоби не набувати. Мовляв, і так красень. Хай і так люблять.
— Ще один людиноподібний з дуринкою… — під дією живого соку обличчя Тюрина розпливлося у посмішці. Він розвернувся до пагорба і раптом побачив, як з кущів вийшло два чарівних створіння: голі чоловік і жінка, як з картинки творення Києва. «Адам і Єва», — мало не зірвалося з губ Олександра Петровича, коли Топчій рвучко підвівся і кинувся напереріз парочці.
— От же ж безсоромні! — кричав Топчій. Ніби пелена впала з очей Тюрина. Він побачив, як у кущі знову тікає напіводягнена дівиця, а перед околодочним заправляє сорочку ніхто як рожевощокий перелесник Тартаров.
— Смію вас розчарувати, шановний Олександре Петровичу, — перелесник Тартаров закинув ногу на ногу. Це був невисокий блондин з ясно-синіми сумними очима, що так подобаються жінкам. Легковажні кучері спадали на гарне чоло, підкреслювали дівочий рум’янець на повних щоках. — Ми з князем Басарабом прийшли до Ганни Іванівни майже водночас. І були цілий вечір, що називається, на очах один в одного. Тож так, я підтверджую алібі князя, і я був свідком того, як відьма не могла знайти кинджал.
У прикрашеній перснями руці перелесник тримав баклажку і чи не кожну фразу закінчував смачним ковтком. На обличчі купця застигла самовдоволена посмішка. Говорив манірно, ледь розтягуючи слова, ніби сидів на прийомі, а не у міському кафе без піджака і шкарпеток.
— Ви маєте успіх у жінок, пане Тартаров, — разом з живим соком з Тюрина вивітрився гарний гумор. Сищик був певен, що перелесник озвучує давно узгоджену версію. — Але мені здавалося, мадам Гінда користується вашою особливою прихильністю? Дивно, що ви вигороджуєте свого конкурента.
— Я вмію подобатися, але люблю свободу. Ганна Іванівна це знає. Крім того, ми всі — друзі на нашому чарівному острові — я, упир, відьма і навіть змієголовець. Людиноподібні на своїй землі.
Остання фраза змусила Тюрина пильніше придивитися до перелесника. Гладенька, майже хлоп’яча шкіра пашіла здоров’ям. Навіть перелесники старіють, але Тартаров, здавалося, обдурив час. Хіба очі хворобливо палали.
Олександр Петрович мимовільно торкнувся власної подряпаної щоки. Обличчя здалося маскою. Раптом рука завмерла, а картинка почала складатися.
— Якщо друзі, то, напевно, знаєте секрет князя. Як він може так часто плавати на острів? Усім відомо, що упирі не виносять плинну воду.
Нога Тартарова на мить припинила гойдатися.
— Чого тільки не може нечисть, — озвався він. — Наприклад, змієголовці теж не люблять вологості. Гальванеску сам казав. Але він же якось справляється.
— Багато доводиться терпіти, щоб мати можливість жити на Трухановому острові, — закінчив за перелесника Тюрин.
Тартаров зробив великий ковток, витер повні губи і звів на сищика важкий погляд.
— Я — ділова людина, шановний Олександре Петровичу. Гроші — мій фах. Може, поговоримо про це?