За столом запанувала тиша. Топчій дивився на чоловіків і не міг приховати подиву. Купець пропонував хабар, а столичний чин спокійно слухав.
— Я дам знати, — відповів Тюрин і підвівся.
Другу половину дня Олександр Петрович провів у нервовому збудженні. Щогодини злидень Петюня приносив телеграми. Надіслав звіт поліційний відділок з Кам’янки, відповіла Одеса, відписалося військове відомство.
Найбільше Тюрин зрадів, коли знайшов у книзі Лазаруса легенду «Про дари Змію».
Перед Великою війною з людьми ватажки дітей Ліліт принесли Змію цінні дарунки.
Духи повітря, дрібні види, демони і чорти — всі, чия стихія — непостійність і хитрість, обрали для служіння Змію одного з себе — вид, що зберігає знання. «Нехай уся мудрість світу буде твоя».
Король джерел приніс у подарунок рибу на знак того, що водяні види визнають першість Змія. «Нехай вода стане твоїм другим домом, а сіті будуть повні душами людиноподібних».
Бог-Древо подарував зерно на знак замирення з видами лісів, полів і луків. «Нехай життя завжди перемагає. Знай, навіть на полі, де загинули сотні воїнів, проростуть дерева».
Останніми прийшли підземні, найтемніші, затавровані знаком матері Змія. Але й вони принесли клятву, і прийняв Змій їх до свого війська.
Рибу, зерно, вид, що зберігає знання, проковтнув Змій, і людське тіло змінилося. У небо піднялися три величезні голови, три страшні пащі випустили полум’я, крила затулили сонце — тінь Змія накрила землю. Навіть нечисть здригнулася від сили свого володаря.
Так Змій став Великим Воїном, гуртівником дітей Ліліт, царем людиноподібних на ім’я Обадія-бек.
Олександр Петрович згорнув книжку і подивився на Топчія. Околодочний з наближенням ночі дедалі похмурнішав, запихався насінням і поглядав на годинник.
Сищик бадьорим голосом звелів забронювати місце у потязі, забрав речі з готелю і відіслав телеграму Тамарі. Для нього все було ясно. Тюрин був певен, що завтра по обіді вже прямуватиме до столиці.
— А як же справа? — змучено запитав Топчій. За останні дні околодочний ніби схуд і зчорнів.
— Сподіваюся, сьогодні завершимо, — відповів Тюрин. Теж перевірив час і простягнув околодочному записку. — Хай он злидень Тартарову передасть.
— Сьогодні? — в голосі Топчія з’явилося ще більше сумнівів. Петюня на мить завмер і сторожко глянув на околодочного.
— Сьогодні, — підтвердив Тюрин, — Влаштуємо очну ставку інтелігентній компанії. Чи маєте заперечення?
Топчій секунду подумав, зміряв шефа поглядом і приречено похитав головою. Потім витяг Петюню в коридор і довго з ним шепотівся. Тюрину здалося, що околодочний дав злидню грошей і попросив щось принести.
VII
Повний місяць освітлював широкі простори Дніпра, коли Олександр Петрович з помічником удруге попрямував до мадам Гінди. Алконост-перевізник був несподівано тихим, постійно озирався і, здавалося, хотів якнайшвидше позбутися пасажирів.
Тюрин поглянув на скоцюбленого Парфентія. Формений кашкет околодочний нащось змінив на крислатий капелюх, що добряче сповз на очі. Олександр Петрович був певен, що за ним ховається спітніле від переляку обличчя.
Його самого трусило від збудження. Нічка обіцяла бути веселою. А головне — він нарешті забереться з клятого міста.
Будинок розпусти зустрів несподіваною для такої пори тишею. У скупому електричному світлі сищик розгледів лише кілька персон. Ганна Іванівна обдарувала вимушеною посмішкою і запропонувала сісти. Тюрин поправив піджак і привільно розсівся у пишному фотелі так, щоб мати всіх перед очима. Праву руку залишив у кишені. Топчія зупинив при дверях.
Алебастрові пальці господині нервово перебирали лискучу шерсть чорної кицьки, яка вмостилася на колінах. Ліворуч од відьми серед пишних подушок розкинувся перелесник Тартаров. У його руці тліла сигара. Здавалося, купець тільки-но встав з-за карт і спрагло мріє про ковток крижаної «Мадам Кліко».
Доктор Гальванеску, наче манекен, стояв праворуч від господині. Ближче до стіни, у тіні, сидів князь. Тюрин навмисно кілька секунд роздивлявся тільки його.
Упир був одягнутий у білу черкеску з багряною підкладкою. Голову прикрашала молочна папаха. Очі затуляли темні окуляри. Однією рукою Басараб спирався на елегантний ціпок з верхів’ям у вигляді кажана, довгими пальцями другої барабанив по коліну. Князь не всміхався, хоча упирі зазвичай замість привітання щирять ікла.