Упир з погордою задер носа і мало знову не втратив штучні ікла, що вивалилися під час бійки. З реакції Гінди і Тартарова Тюрин зрозумів, що й вони не знали всіх подробиць.
— Але, зізнаюся, найдовше я бився над Гальванеску, — Тюрин важко дихав. — Єдиний син у родині медиків. До дев’ятнадцятьох — ледь тягнув лямку на медичному факультеті. Кілька років працював у божевільні. І нарешті захопився культом Змія. Здається мені, ви єдиний з цієї компанії по-справжньому увірували, що можете бути змієголовцем… Ідіть-но сюди, пане докторе, — Тюрин поманив Гальванеску.
Той ніби остовпів. Учепився у спинку канапи і не зводив очей-окулярів із закривавленого купця.
— Сміливіше, — наказав сищик. Доктор поволі вийшов на середину кімнати. — А тепер зніміть усе, намотане у вас на обличчі.
Гальванеску шумно видихнув і потягнувся руками до голови. Першим полетів респіратор, потім стукнулися об підлогу окуляри. Останньою з макітри доктора впала яскрава шапка. Очам присутніх відкрилася жалюгідна людська голова з кількома кволими волосинами на тім’ї, слабким підборіддям і підсліпуватими очима. Гальванеску безупинно кліпав і, здавалося, був готовий розревітися.
— Навіщо ви підробили судовий висновок? — тихо, майже співчутливо запитав Тюрин.
Тартаров прибрав руку відьми від обличчя, упир припинив колупатися в роті.
— Нащо написали «homo sapiens»? Як змієголовець, ви ж, напевно, знали про дарунок Джерела Змію? Я навіть беруся стверджувати, що давно спостерігали за Ющинським. Ви ж знали, від чого насправді помер хлопчик?
Слова сищика викликали хвилю бурхливого нерозуміння. Голови розвернулися у бік посоромленого Гальванеску, який намагався непомітно стягнути рукавиці з пазурами. Тартаров відчув, що зажеврів шанс, і перемістився на канапу.
— То ваші друзі не знають, що є вірогідний свідок злочину?
— Що він таке каже? Ким був цей Ющинський? — одностайно заголосили Гінда і Басараб.
— Про якого свідка він каже? — зло вереснув Тартаров.
Гальванеску зіщулився в очікуванні на нову напасть. Тюрин махнув револьвером на розбурхану компанію.
— Гарні спільники завжди мають секрети один від одного, так? Говоріть, докторе!
— Ющинський був представником рідкісного виду amphibia symbiotic, — пробелькотів Гальванеску. — Думаю, таким його зробили водяники, щоб помістити в нього «дар Джерела Змієві» — священну рибину.
— Тобто зовні він був людиною, а всередині мав рибу? — охнула лжевідьма.
— Так, — підтвердив Тюрин, а подумки подякував батькові за книгу Лазаруса. — Звісно, легенда про «дар Джерела» — лише казкове пояснення наукового факту. Ющинський був amphibia symbiotic і вмер, бо з нього втекла риба. А от чому вона це зробила? Через ваші дії чи з власної волі — нехай вирішує суд чи комісія з видів. Можуть принагідно і рибу запитати, підозрюю, вона десь серед водяників.
Запанувала тиша. Гінда шукала погляду купця, упир кинувся щось спитати, але вчасно зупинився. Гальванеску думав про своє. Обличчя Тартарова розпливлося у посмішці. Він першим зрозумів, що вони уникли звинувачення у вбивстві.
— Хлопчика ми не вбивали. Риба сама втекла.
— Але це не скасовує того, що буде суд і нові сеанси викриття, — посміхнувся у відповідь Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, Тартарова таки будемо в’язати. Спроба хабара, напад на представника влади…
Остання фраза зависла у повітрі. Жоден м’яз не здригнувся на обличчях. Навіть херувими під стелею припинили кувікати, й у кімнаті запанувала загрозлива тиша. Всю увагу звинувачуваних поглинуло щось за спиною сищика.
До Тюрина давно долинав шум від дверей, потріскування і скавучання, ніби до хати просився великий собака. Але театральний акт викриття вимагав максимального зосередження. Крім того, на сторожі залишався Топчій. З цим-то він міг упоратися. Олександр Петрович розвернувся, щоб нагримати на околодочного, і закляк. Його очі округлилися, а ідеально зачесане волосся стало дибки.
А наступної миті тіло слідчого згріб величезний кошлатий звір. Гострі ікла вп’ялися у тлусту горлянку. Ще кілька секунд марно здригалися кінцівки, доки столичний гість не затих на підлозі у чорній калюжі крові.
— Ви, Парфентію, на своїй роботі зовсім здичавіли. Вже й шефа загризли, — купець раз по раз підносив до губ руку, не помічаючи, що баклажки давно немає.
Світлиця перетворилася на поле битви. В центрі лежав розтерзаний Тюрин. Неподалік стогнав Топчій. Йому до рота щось вливав Петюня. Рідина витікала крізь вовчі зуби, але людська подоба почала повертатися.