Дрібне хабарництво у Межі вважалося хорошим тоном і частиною взаємодії з чинами.
Кремезний чоловік, чимось схожий на Топчія, злякано кивнув і сховався у підворітті. Парфентій знічено посміхнувся.
— Та то свояк мій. В охороні працює. В нього дещо зникло, то просив допомоги.
— Ага, зникло, — пробурчав Тюрин. — Свої брати-вовкулаки обчистили, а тепер просить, щоб ви прикрили? Щоб я більше не бачив. Ходімо, на засідання запізнимося.
Тюрин звів очі на Міську думу. Триповерхова будівля займала всю площу. Фасадом виходила на знамените кафе «Семадені» й місцеву біржу, торцем підпирала невеликий сквер, що лише нещодавно розчистили від перекупок і старців.
Гласними були переважно купці й підприємці, і це відчувалося в усьому. Нижній поверх Думи здавали в оренду під крамниці. Гласні пишалися, що таким чином економлять гроші киян, бо орендна плата йде на утримання Думи та її секретаріату — управи.
Вхід до будівлі прикрашала башта зі шпилем, як на старих ратушах.
— А чого він погнутий? — показав угору Тюрин. Він ще не бував біля міського законодавчого зібрання.
— Ясно чого, — відповів Топчій. — Там фігурки були. Як Віщий Ольг Змія списом протикає. То Донцов, котолуп клятий, ще у погром 1892-го відідрав. Кричав, що ті фігурки — наруга над нечистю. Що не міг Віщий Ольг Змія побороти. Це революціонер наш. Нечисть проти людей підбурює, — пояснив околодочний.
Про Донцова розказав ще Вишиєвський. Вихор, або котолуп Дмитро Донцов, давно був під наглядом поліції. Сповідував радикальні ідеї, кілька разів сидів у Лук’янівській в’язниці. Але зловити, а тим більше втримати вихра надзвичайно важко.
— Віщий Ольг… — задумливо проказав Тюрин. — Це чорнокнижник, якого людські князі покликали, щоб він убив Змія. Я читав у Лазаруса. Здається мені, він і людьми не дуже цінується?
Про Віщого Ольга говорили небагато. За легендою, він убив Змія підступно, порушивши довіру. Його чари вселяли страх навіть у людей. Перед смертю Ольг піднявся на Щекавицю, де колись наказав зарити Змія, і там помер від рук змієпоклонців.
— Фігурки подарував місту батько нинішнього гласного Добриніна у рік, коли на Щекавиці копали. Я малий був, але тоді місто добре трясло. На кожному кроці згадували про Змія. Казали, знайшли його могилу. Добринін-старший і подарував фігурки, щоб усі кияни знали, що люди у місті головні. Нечисть ненавидів люто. Син пішов у нього. Подейкують, зараз дає гроші чорносотенцям з «Двоголового орла». Але депутати поки що так і не можуть вирішити, що на той шпиль почепити, щоб усім догодити. Так і стоїть кривий, — сплюнув Топчій.
Тюрин ще раз, але вже по-іншому, подивився на погнутий шпиль, знову згадав погромну ніч з дитинства і подумав, що Вишиєвський правий. Під всією територією Межі наче діжки з порохом: достатньо жаринки, щоб почалися вибухи. І, судячи з газет, депутати Думи готові розпалити вогонь.
Зала засідань повнилася гомоном. Тюрину з Топчієм з балкона для преси було добре видно розміщення депутатів. По праву руч від президії чорніли ряди людей, лівий бік вражав різношерстям людиноподібних. Захоплені броунівським рухом привітань, гласні з обох фракцій розповзалися далеко від місць сидіння, проте на обох половинах залишалися неторкані радикальні кутки. Це ті, що в жодному разі не подадуть руки ворогу, а то й перші зацідять у пику.
В центрі людської половини щось жваво просторікував невисокий чоловік. Мав кокетливі хвилі на вже помітній лисині й чорні добре завиті вуса. Це й був Микола Добринін — голова фракції людей, гучний оратор і нечистененависник.
Людиноподібні згуртувалися навколо Фальдберга. Поводилися набагато тихше, деякі сторожко озиралися на людей і готувалися до бою. Тюрин зауважив, як молодий берсерк замовк при наближенні сухорлявого демона з головою, охопленою вогнем, і з орденом Святого Володимира на шиї.
— Це чорт-скарбник, член управи Бродський. Перший багач серед наш… серед людиноподібних. Мільйонщик. Тримає у рукаві щось із дюжину цукрових жил. Цукроварники для найміцнішого червоного тільки в нього беруть. Ото грошви! — аж присвиснув околодочний. — А он той, ну, пащека ще наче у бруд вмочена, це Хома Гордійович Трус, анциболотник. Болотяний чорт, як їх ще називають. Теж на цукрі сидить. Хоча кому таке лайно треба. Ну й тхне від нього, аж сюди смердить. Тільки задрипанці з Оболоні й могли обрати, — вовкулака потер чутливого носа. — То він перший задирака серед лівих. Того разу знову кулаки показував. І все через поета Шевченка. Не дають річницю відзначити.