Будь-якому гаспиду, демону чи іншій пекельній істоті, що отримала дозвіл топтати ряст, було вільно жити як заманеться. Проте нагла смерть чи закінчення земного шляху змушували повертатися до обителі батька зла. І не всім це було до душі. Малі діти, недокінчені справи, неповернуті борги спонукали звертатися до пані Солохи.
— Руб — заложний мрець, два — людська душа, п’ять рублів — пекельне створіння, і ніяк менше, — Солоха розтулила товсту зелену долоню.
— Майте Бога в серці, мадам, а клепку в голові, ми ж люди казенні, а справа державна, — почав канючити Топчій. Солоха лише міцніше стисла великі масні губи.
— Три з полтиною — і справі кінець?
— П’ять рублів — пекельне створіння, — відрізала мадам і потерла пальцями.
Під незадоволене скавучання Парфентія Тюрин витяг банкноту і поклав на долоню. Паща Солохи розтягнулася у подобі задоволеної посмішки.
— Інтелігентну людину відразу видно, — прокумкала відьма. — Зараз побачите своє чортеня.
Солоха запалила жмутик смердючого бадилля, підсунула кулю й обійняла її слизькими пазуристими лапами. Від диму дерло в горлі. Слідчий ледве стримав кашель, з очей бризнули наглі сльози. Топчій смачно вилаявся. Під жирними пальцями Солохи замерехтіли вогники, збіглися у стійку цятку. Й ось уже на дні кулі з’явилася мініатюрна фігурка, що рушила назустріч. З кожним кроком вона росла. І збільшилася рівно настільки, щоб маленький, але цілком живий Фріцик переступив край кулі й розсівся на столі.
— Назви себе, дух пітьми, один з легіону, підданий батька брехні, той, хто тримає за руку самого Люципера.
— Фріц Абрамович Розсоха, — скромно привітався чортик. Його фігурою, наче віддзеркаленням у воді, пробилися хвилі.
Солоха розчаровано квакнула.
— Питайте, тільки швидко. Канал непевний, крізь нього так і норовить ще хтось пролізти. Безкоштовно.
Олександр Петрович розгублено заморгав. Ще ніколи доти йому не доводилося допитувати загублену жертву.
— Хто тебе вбив?
Фріцик сумно подивився, але не видав і звука.
— Хто замордував, тебе, чортяко? Відповідай, гаспиде, начальству? — голосно, як глухому, пригрозив Топчій. Чортик здивовано глянув на ропухо-жінку.
— Він вас не чує.
Солоха щось прошепотіла і потерла кулю.
— То робіть щось, мадам. Ми заплатили вам чесні гроші! — ощирився Топчій.
Відьма незадоволено зиркнула, додала зілля. Довгим рожевим язиком облизала губи, надула щоки і голосно сплюнула у вогнище. На масному чолі виступив піт.
— Маєте кілька хвилин.
Цього разу Тюрин зорієнтувався швидше. Схопив Парфентія за барки і повалив на підлогу. Потім тицьнув на чортика і жестами запитав.
— О, то все вона! — зрадів Фріцик, — бісова плямка-поцілунок. Зваблива, як пекельне сонце. Солодка, як молоко чортячої мами. Хіба я міг устояти? О її зрадливі вуста! Як просила, як молила! Фріцику, зроби, Фріцику, будеш мати мою душу. І я зробив. Я підібгав хвоста і пішов до Ідзя, хай і його забере Вельзевул. Ви знаєте Ідзя, це бісове поріддя? Довелося молити. Але він зробив і приніс те, що вона хотіла.
Фігуру чортика простромили гострі списи світла, голос почав слабшати, а тіло ставати прозорим.
— Швидше! Швидше! — підганяла Солоха.
— Хто такий Ідзьо? Де його шукати? — самими губами, в надії, що чорт зрозуміє, проказав Тюрин.
— Так, так! Ідзьо, — і далі торохкотів чорт. Голос зарипів, і вдалося тільки розібрати: «На неї не маю зла, на плямку-поцілунок. Так і передайте. Чека… пеклі». Сумні очі хитро блиснули.
— А документик? Кажи, асмодей пекельний, документик липовий — твоїх рук справа? — Топчій видер кулю з ропушиних лап і щосили затрусив.
Солоха незадоволено витріщилася на самоуправство околодочного. Нарешті клацнула пальцями і щось проплямкала. Магічне знаряддя, ніби щука з невода, вислизнуло, вдарила вовкулаку по лобі і плавно приземлилося на стіл. Топчій з’їхав на підлогу. Солоха навіть не глянула. Її увагу поглинув Тюрин. Від жаб’ячих зіниць ставало не по собі.
— А ви цікавий, здається, ще до мене прийдете, — Солоха щось йому простягнула.
— Дуже сумніваюся, — гаркнув Тюрин, допомагаючи вовкулаці підвестися, й аж тоді глянув на подарунок. Усередині маленького слоїка лежало кілька темно-брунатних зацукрованих грушок. Олександр Петрович ахнув. Це було справжнє сухе варення.
— Компенсація за неякісну послугу, — губи Солохи розтягнулися у широку ропушу посмішку. — Хтось наклав сильні печаті. Не хотів, щоб чорт заговорив.