Годованець із сусіднього двору хмикнув на синьопикого чоловіка і сказав, що стара Житоцька ще живе у будинку, але говорити з нею марна справа — «зовсім клепки розгубила». Тюрин вирішив перевірити, довго стукав і вже подумував влізти в розбите вікно, коли двері відчинила маленька сухенька жінка.
Вже з перших хвилин Тюрин зрозумів, що мав на увазі годованець. Євгенія Карлівна видавала лише малозрозумілі звуки, була вся обліплена павутинням і брудом. Здавалося, зовсім не цікавиться тим, що відбувається навколо.
Але вона впустила Тюрина до помешкання і простягнула велику миску з сушеною комашнею. Як Олександр Петрович зрозумів пізніше, він їй сподобався.
На першому поверсі будинку виявилася окрема квартира. У порохах і захаращена, але з необхідними меблями і без мишей. Житоцька мешкала у мезоніні.
Майже відразу Тюрин вирішив, що кращої квартири і господині йому не знайти, і залишився на Бульварно-Кудрявській.
— Дідько тебе забери!
Повітря застрягло у горлі, а груди аж розривало, ніби хтось прагнув видертися назовні. Довелося кілька разів ударити себе кулаком. Тюрин і сам не знав, чому ці варварські жести заспокоюють біль. Та й що може завдавати клопіт? Мертве серце? Гальванеску це називав звиканням тіла до смерті.
Тюрин лежав на вузькому ліжку у своєму помешканні і роздивлявся слоїк із сухим варенням. Нечисть мала для нього іншу назву — «солодка кров Змія». За кольором це був найчистіший продукт — з тих, що надходять до імператорського столу. Сухе варення століттями виготовлялося у Межі. Царські шпигуни намагалися довідатися рецептуру, вивозили майстрів і саджанці фруктових дерев, не шкодували грошей на закляття. Але всі спроби виявилися марними.
Лише у дев’ятнадцятому столітті граф Бобринський пов’язав червоний цукор з чарівними властивостями сухого варення. Потяги з цукром запрудили дорогу на столицю. Але виявилося, що чарівною «солодку кров Змія» робить не тільки цукор, але й місце, де воно варене. Відтоді сухе варення виготовляється лише у Межі, а от вивозиться хоч на край світу.
Тюрин крутив баночку і все думав про дві дати: 1874-й, коли розрили Щекавицю, і 1892-й — страшний рік погрому і навали кощів. Шкуро сказав, що у погромний рік вперше з’явився документик «нізвідки». Чому саме в той рік? Чому в музеї старожитностей?
Несподівана думка змусила підвестися. Тюрин підбіг до столу і згріб документи. У музеї у рік погрому вже працював батько чорносотенця Вальдемара Голубєва — історик Степан Голубєв: один з тих, хто брав участь у розкопках «могили Змія».
Тюрин безсило опустися на стілець. Примарні здогадки ятрили уяву, але ні до чого не приводили. Це як з пошуками батька. Він був переконаний, що той помер, але як, коли і чому, так і не міг знайти. Погляд Тюрина знову впав на сухе варення. «А чим чорт не жартує, кажуть же, що розплющує третє око», — подумав Олександр Петрович і дістав грушку. Обережно відкусив шматочок і старанно розжував. На язику проступив смак плісняви.
На п’яту хвилину марного чекання ефекту Олександр Петрович вирішив почитати «Легенду про смерть Змія» з книги Лазаруса.
Велика війна майже закінчилася. Перемога під Дорогожичами об’єднала нечисть. Уперше люди відчули, що їхній час добігає кінця. Вірні людським князям чорнокнижники і чаклуни почали переходити на бік Обадії.
І тоді людські князі зрозуміли, що силу можна перемогти лише хитрістю. І покликали з Півночі чорнокнижника Ольга.
Він був улюбленим учнем Змія. Був одним з нечисті. Але забажав стати людиною і після великої перемоги Обадія задовольнив прохання Ольга.
Обадія думав, що так об’єднає види. Що один з нечисті, ставши людиною, схилить людей до миру. Але Ольг вирішив інакше. Він змовився з людьми, що прагнули тільки перемоги, і замислив зраду.
Року 6400, попри давнє застереження свого учителя Стагирита, Змій погодився приїхати до Києва. Хотів власноруч отримати вірчі грамоти і дари від колись улюбленого учня. Перемоги засліпили очі, переконали у непохитності моці.
І наказав підступний Ольг зрити верхів’я Щекавиці, западину встелити волоссям цнотливих дів, шатро покрити плетеним повітрулями павутинням. Вулицями потекли кіптява від вогнищ, сморід м’яса, криваве вино. До Змія потяглася вервечка з підношень. Сотні найкращих дівиць з планами здіймали руки, очікуючи на зустріч з Великим Воїном. Даремно кликала сина мати Змія — Апі, дерла зубами землю і трусила гори. Обадія не чув. Солодкий мед і чарівні слова затьмарили розум, переситили душу. На третій день, коли, здавалося, закінчилися дива й розваги, перед очі Змія вийшли три чарівниці. Тіло однієї вкривало ніжне пір’я, а пісні наморочили краще за найп’янкіше вино. На чолі другої сяяла Північна зоря, і весь сум і мудрість світу покоїлися в кутиках променистих очей. Усередині третьої жив дивний вогонь без назви. І не було чоловіка, здатного його приборкати. Ще три дні розважали Змія красуні, аж доки не схилилися могутні голови у міцному сні.