— Лист Офаніти Бека, що знайшовся у 1892-му, і «Договір про чесність співжиття нечисті з людьми» — справа рук цього виду? — здогадався Тюрин. Голубєв задоволено кивнув, ніби й очікував на здогадливість Тюрина.
— Ви хочете сказати, що знаєте, як було сфальсифіковано лист Офаніти? То, може, поясните і події у Думі? Впевнений, ви про них чули.
— Такий самий запал, як у батька, — осадив його Голубєв і самовпевнено додав: — А листа Офаніти не існує. У 1892-му чутки розпустили, щоб погамувати натовп і виправдати «Договір». Не більше. Хоча ваш батько вірив, що Змій отримав знання у подарунок від виду, «чия стихія непостійність і хитрість»…
Тюрин впізнав цитату з «Легенди про дарунки Змію» з книги Лазаруса. А за цим прийшов спогад про ранковий сон, де він очима Тюрина-старшого бачив розкопки на Щекавиці. Два обличчя — молодого Голубєва з ледь помітною сивиною і цього зовсім білого — злилися в одне. У сні Степан Голубєв витягнув із завалів його батька. Але хіба можна вірити снам?
— Ви брали участь у розкопках могили Змія? — тихо запитав Тюрин. — Що ви там знайшли?
Голубєв подивився в очі поліціянту. Кілька секунд мовчав, а потім безбарвним голосом відповів:
— Нічого. Про це написано десятки монографій і звітів спеціальних слухань. На них є підписи і вашого батька.
— Я… Я його майже не пам’ятаю, — раптом зізнався Тюрин.
— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі, — Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся. — А ця справа у Думі… у вас уже є якісь зачіпки?
— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.
Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.
— Знаєте, мені от що спало на думку, — очі Голубєва весело блиснули, — мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.
Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.
— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв. — Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.
Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.
VI
Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.
— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.
— Ясно що. Механізм безвідмовний, — впевнено проказав вовкулака. — Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.
Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:
— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.
Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.
— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.
Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.
Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.
Під гучним прізвищем Ідзиковський ховався сухенький біс-лахмітник нижчого порядку у зношеному, проте чистому костюмі. Пикою подібний на Фріцика, хоч і значно старший. Чорт підсліпувато мружився від запитань гостей, раз по раз протирав окуляри. Ніби це могло виправити тріщину в лівому скельці.
— Так, Фріцик. Мій брат у других, — Ідзьо злякано витріщився на формений кітель. — Не те щоб родичалися. Чорт чорту олію за шкуру заллє, так? Але й носа не вернули. А що, прошу панів, сталося?
Брудна крамничка тріщала від мотлоху. Дірявий посуд, биті глеки, сокира без держака, погризений мишами кошик, засушені лапи, купи одягу незрозумілого походження і призначення, кургани з різнокольорових камінців і скелець, афіша з минулорічного виступу кокотки-сукуба Бальдажі, кілька вже знайомих картин творення з Ліліт і ціла виставка розпарованих голодних черевиків. Але все це, як здалося Тюрину, попри загальний занепад і бруд, мало значно охайніший вигляд, ніж добро у квартирі Фріцика.