— Ви, мабуть, уже чули про нашого маніяка? — помічник поліцмейстера наголосив на останньому слові. — Це третя. Мадам Петроцька Жозефіна Марківна. Удова Петроцького Натана Федоровича. Служив в управлінні артилерії Київської воєнної округи. Жінка загинула сьогодні в ніч. Причина смерті — отруєння купоросною олією.
Рапойто-Дубяго штовхнув двері до спальні й різко зупинився на порозі. Тюрин відчув, як об його спину стукнувся Топчій.
Посеред напівтемної кімнати біліло розібране подружнє ложе. Пахло ладаном і вологими простирадлами. Портьєри щільно завішані. На тумбі — Біблія і портрет вусаня, перетягнутий траурною стрічкою. На ліжку з неприродно закинутою головою лежала гола молода жінка. Її бліду воскову шкіру густо вкривали криваві рубці. Ніби хтось скористався тілом, щоб залишити довге божевільне послання.
— Покоївка, як завжди, допомогла пані роздягтися і пішла до себе. Слідів злому чи наруги немає. Треба ще зачекати, що скаже пан лікар, але, швидше за все, як й інші, вона напилася купоросної олії. Смертельний опік внутрішніх органів. А потім цей божевільний розмалював її кислотою, як ярмаркову ляльку.
Тюрин і далі стовбичив у проході, очі сторожко вивчали обстановку. Він чув, як Топчій гучно втягує повітря. Запах людської крові. Як вовкулака, балакучий Парфентій міг до хвилини визначити, коли вона пролилася.
— Що скажете, шановний Олександре Петровичу? — ліва брова Рапойто-Дубяга вигнулася у глузливу дугу.
— Скажу, що бачу мертву людину і поліціянтів з відділу людських злочинів, і — навіщось — нас із Топчієм — огидних людиноподібних у царстві людей. Тож скажу, що ви нам не все розповідаєте.
Рапойто-Дубяго незадоволено хмикнув, зайшов досередини і трохи розсунув штори. До кімнати пробилося сіре світло. Дощило. Важкі краплі продовжували барабанити по склу. Під ногами щось хруснуло. Тюрин побачив, як заблищали скалки. Туалетне дзеркало виявилося вщент розбитим.
— Бачите? — Рапойто-Дубяго показав на постіль. — Цього разу жодних слідів сірчаної кислоти. Білизна, паркет, меблі — жодної краплини. У жінки обпечені тільки губи. Ніби вона сама випила отруту. А потім він її розмалював.
Жінка лежала на животі. Тюрин нахилився до обличчя і машинально відсахнувся. Очі були випалені купоросною олією, тобто сірчаною кислотою, шкіра на підборідді злізла, на простирадлі залишилася криваво-жовта плямка — трохи пекучої рідини вилилося з рота в останню мить.
— І що? — холодно запитав Тюрин. — Або тип дуже обережний, що властиво таким психам, або це не місце злочину. До чого тут людиноподібні?
— Я от теж гадав, що ні до чого, — скривився Рапойто-Дубяго. Вже думав, що справа його, а тепер доводиться передавати. — Хоча, як не кажи, що це упередження, жодне страшне вбивство не обходиться без вашого брата.
«У Межі нечисть за визначенням маніяки й убивці», — подумав Тюрин. Олександр Петрович зловив себе на думці, що віднедавна шукає виправдання для людиноподібних. Себе й інших хоче упевнити, що вид — не вирок. Люди подекуди не менш жорстокі вбивці.
Ще відтоді як почали знаходити обпечених жінок, Тюрин чекав на виклик. Що дивніший і жахливіший злочин, то пильніше шукають нечисть. Але Рапойто-Дубяго взяв справу собі. Наполіг, що підозрює людину. Бачив забагато злочинів людей, щоб у всьому відразу звинувачувати нечисть. «Але тут і його взяли сумніви», — подумав Тюрин і слідом за Рапойто-Дубягом вийшов у сусідню кімнату.
— Ну-с? — Рапойто-Дубяго втупив злі чорні очі в зарюмсану покоївку, що сиділа у кутку. — Повтори все, що сказала мені, цьому панові.
Повновида дівчина голосно висякалася, обережно глянула на начальника і перевела погляд на Тюрина. Людина чи відживлений, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади.
— А я шо, пане, я їй-бо ні духом! Учора, як годиться, подала вечерю. Пані ще не схотіли їсти. Як горлиця, сьорбнули консомахи, глянули на порожній стілець пана — і в сльози! — покоївка і собі зайшлася плачем. — Помогла розібратися голубоньці, замкнула вхідні двері й пішла до себе… От вам хрест, замкнула! — покоївка і справді почала ревно хреститися. Обидва поліціянти залишилися незворушними. На їхньому рахунку було чимало покоївок, які самі впускали вбивць до господарів.
— Кажи далі, мила, — м’яко підштовхнув Тюрин.
— Я, прошу пана, під ранок до вітру схотіла. Вийшла в коридор і побачила, побачила… — покоївка обіруч затулила рота, її очі налилися жахом. На якусь мить Тюрин вирішив, що допит обірветься. Зрештою вона голосно видихнула і прошепотіла, — побачила покійного господаря. Він випірнув зі спальні пані, перетнув коридор, відчинив парадні двері й вийшов надвір.