— І уявіть, ця дурепа повернулася в ліжко, і лише коли і по обіді мадам не встала, забила на сполох. Думала, привид до покійної приходив, і вирішила дати господині натішитися. Ні, ви таке чули — натішитися? Тільки у нас можливий такий бедлам, — на обличчі Рапойто-Дубяга застигло мовчазне питання.
— Привиди безтілесні. Не здатні вбити, — відчув його думки Тюрин.
— Може, магія?
— «Глиняне лице»? Не схоже. Були б сліди, та й хто зараз, направду, це уміє? Хіба перелесник? Хоча щоб аж таке… Дуже на них не схоже, — Тюрин замислено потер шрам на скроні.
— Ну-с, як то кажуть, вам і карти в руки, — перебив людополіціянт, заклав щипку махорки в ніздрю і затягнув старомодний кисет. А потім, як здалося Тюрину, з надмірним полегшенням чхнув, аж здригнулася пальма у важкій дубовій діжці.
— І ще одне, не знаю, чи згодиться, — Рапойто-Дубяго розвернувся у дверях, — але ця ідіотка-покоївка сказала, що господар був якийсь не такий. Рудий чи що. А Петроцький був чорний як циган. Я з ним служив.
II
Весь ранок Тюрин перебирав справи. Вбитих жінок нічого не пов’язувало, були різні за віком, зовнішністю, соціальним статусом. Першу знайшли тринадцятого вересня. Акурат у день виходу нового циркуляру «Щодо прав і свобод людиноподібних», підписаного на честь трьохсотліття правлячої династії. Нечисть зобов’язали доводити свою потрібність — мати легальну роботу й постійне місце проживання. Особливо потворним чи шкідливим рекомендували переїжджати до Таврійської губернії.
З нагоди урочистих святкувань у Києві почали виловлювати злиднів та інших волоцюг. Разом з дрібними злочинцями їх мали етапувати до Криму. Офіційно це називалося «переселення для проведення меліоративних та інших робіт з перетворення краю на придатний для життя людей». Але всі знали, що їх просто викидають у дику, не пристосовану до життя резервацію для видів-вигнанців.
Олександр Петрович добре пам’ятав 13 вересня — день підписання циркуляру. Молодь з Партії об’єднаної нечисті оголосила маніфестацію, закликала збиратися під Думою. Міську поліцію вигнали на вулиці. Їх з Топчієм змусили змішатися з натовпом. Озброєні козаки ледь стримували розпашілих коней, чекали на наказ, а Тюрин уявляв, як нагайка здере шмат синьої напівмертвої шкіри з його спини. Козаки не розбирали, хто на чиєму боці. Бачили пику нечисті — і рубали з плеча. Для них будь-який людиноподібний — ворог. Топчій, у якому вовкулаку не впізнати без перетворення, навіть радив Тюрину відсидітися у відділку. На щастя, заворушень не відбулося.
Того сповненого хвилювань дня у розкішному двоповерховому маєтку на Олександрівській знайшли п’ятдесятирічну удову генерала Хом’якова. Голою та спотвореною сірчаною кислотою. Розтин показав, що причиною смерті стало отруєння купоросною олією, яка у великій кількості потрапила до шлунка жінки.
За кілька днів у номері готелю «Франсуа» виявили тридцятирічну Аделаїду Мніх з такими самими слідами. Її чоловік — комівояжер компанії з виробництва швейних машинок «Зінгер» — перебував у відрядженні. І мадам мала намір зустрітися з коханцем — алконостом-куплетистом з «Шато-де-Флер». Його навіть затримали. Коли алконост проспався, виявилося, що він усю ніч провів за макао у мадам Гінди, чому знайшлися поважні свідки. Коридорний з «Франсуа» нібито бачив, як до номера заходив кавалер, схожий за описом на чоловіка небіжчиці. Але чорт третього порядку пан Мніх перебував за сто верст від міста і ледве встиг на похорон. Коридорний з чаркою не розминався, тож його свідчення поставили під сумнів.
Як написав судовий експерт, молодші жінки — Мніх і Петроцька — перед загибеллю мали статеві зносини. Тюрин погортав справу генеральші, але такого висновку не знайшов. І взагалі справа видалася йому підозріло куцою. Ніяких свідчень прислуги, якої, як на такий маєток, мало бути з десяток.
Перед Тюриним матеріалізувався гарячий чай. У носа вдарив солодкий аромат нявчиного збору. Біля чашки впало кілька насінин соняшника, які в ту ж мить згребла волохата рука вовкулаки.
— Нікуди ви без цієї погані, Парфентію Кіндратовичу, — пробурчав поліціянт, стріпнувши аркуш. «Удовицю я любив, подарунки їй носив. Носив сало, носив свічку, носив м’ясо, носив стрічку…» — незворушно наспівував Топчій. Його пику розпирало від гордощів, і Тюрин уже знав, що це значить.
— І що занюхали? Кажіть, а то ще луснете.