— Так точно, — кивнув Топчій.
— Кляте місто, — пробурмотів столичний поліціянт і зробив останню спробу. — Слухайте, все це дуже цікаво, але я не маю часу. За чотири дні мене чекають у столиці. В мої плани аж ніяк не входила зупинка в Києві.
— Та ви не турбуйтеся, там справи з комарину ніжку. У нас уже і підозрюваний є, — радісно проказав околодочний і махнув візникові. На подив Олександра Петровича, ним виявився огидний тип з лошачими вухами і копитами. Смерділо від канькача, або, як їх ще називали у Межі, вазіли, не краще за худобу. Але тільки цей вид людиноподібних міг змусити коней не сахатися нечисті. — Як каже його високородіє, не вистачає вашого експертного висновку, — завершив Топчій і запопадливо відкинув підніжку прольотки. Городовий прикріпив багаж.
— Експертного, — виправив Олександр Петрович, зітхнув і заліз в екіпаж. Поруч під нервове іржання коней умостився околодочний.
Київ був зовсім не схожий на холодну, вічно завіяну туманом столицю Імперії, де минуло дитинство Тюрина.
Місто над Дніпром приголомшувало барвами і веселою какофонією. Обабіч вулиці, що вела від вокзалу, височіли нові будинки, переважно з медово-жовтої фірмової київської цегли. Фасади прикрашали розмальовані ліплення. Здавалося, магічний багряний цукор не тільки наповнював кишені, а й додавав барв давньому місту.
Тротуарами прогулювалися люди і нечисть, ніхто не тримався свого боку. «І тут хаос», — подумав столичний поліціянт.
На Бібіковському бульварі Тюрин мало не скрутив шию. Розштовхуючи перехожих, бруківкою ступав прегарний тулпар. Чарівних крилатих коней розводили татарські духи, що вже кілька століть мешкали біля ринку Шурум-Бурум. Тулпари рідко виживали за кордонами Межі, свого одного імператор був змушений щомісяця відпускати до Києва. Жінка, що, як і Тюрин, задивилася на прегарну тварину, злякано відскочила. Татарський дух протяжно свиснув і замахнувся нагайкою, аж з його волосся випало кілька ящірок, а під пахвою відкрилася дірка.
Тюрин вдивлявся у строкате і майже незнайоме місто, а перед очима виникали старі болісні спогади про цей і водночас зовсім інший Київ.
Темна квітнева ніч двадцятирічної давнини. Тривожні церковні дзвони. Клекіт і виття людиноподібних на подвір’ї. Постріли і запах диму. Батько, у старому турецькому халаті, з пантофлею у руці, метушиться й облаштовує тимчасові пристановища для біженців. Біля нього — темна постать. Потім мати казала, що це та, через яку все полетіло шкереберть. Нечисленні люди гуртуються навколо матері. Вони злобно витріщаються на нечисть, але бояться присутності батька. Мати, як налякана гуска, здіймає руки, кляне чоловіка прихвоснем мерзоти, кричить, що вони йому дорожчі за рідного сина. Дивний страдницький погляд батька. В ньому немає ненависті чи злоби, лише болісний подив. Ніби батько вперше так ясно побачив власну дружину.
Мати істерично наказує дванадцятилітньому Тюрину залізти на підводу. Там повно речей. Хлопець дивиться то на матір, то на батька і не може зрушити з місця.
Нарешті батько відсовує якийсь клунок, похапцем перехрещує і підсаджує сина на підводу. Якусь мить зазирає в обличчя, мовчки киває і розвертається, щоб продовжити розселяти людиноподібних. Тоді вони бачилися востаннє.
За два дні Тюрин уперше побачив Київ. Мати рахувала клунки, кричала на візників, переплачувала страшні гроші, так хотіла забратися з «бісівського» міста. Сашко ховався під башликом і всотував побачене. Містом їздили козаки з оголеними шаблями. Звідкілясь долинало страшне «Кощі!» і «Бий нечисть, це вони розносять пошесть!». На бруківці, наче випатрані нутрощі, валявся крам з пограбованих крамниць. Під ногами хрустіло скло. Над деякими вікнами ще здіймалися стовпи чорного диму. Криваві плями кричали про місця боротьби. Під стіною, наче викинута на берег риба, напівлежав жовтий висохлий злидень. На його колінах чорніла голова мавки. Тонкими, майже прозорими пальцями він вичісував з її довгого волосся засохлі квіти і щось тихенько наспівував. Тіло мавки вже почало танути, як передсвітанковий туман. Злидень звів очі на хлопчика й оголив гострі зуби у хижій і водночас беззлобній посмішці.
Лише за багато років Олександр Петрович дізнався, що вони тікали крізь горнило страшного погрому 1892-го року, коли від рук оскаженілого натовпу постраждало кілька тисяч людиноподібних, а Київ уперше зіткнувся з кощами.
Навіть через багато років він не міг збагнути, що ж змусило його батька — запеклого нечистененависника — відчинити маєток, щоб урятувати хоч когось…