— Так. Чоловік мадам Петроцької… Тобто наш маніяк у цих жінках бачив власну матір? — не міг повірити Олександр Петрович.
— Якоюсь мірою. Бажання задовольняти еротичну жагу в його природі. За це він і карає жінок. Можливо, як колись карала його мати. Тому я впевнена, що будуть і нові жертви.
— Але як його знайти?
— О, тут я вам не помічник. Це ваш хліб, — Айвс на мить замислилася. — І ще одне. Думаю, наш перелесник вважає себе людиною.
— Теорія Бера? — серйозно запитав Тюрин. Василина здивовано глянула.
— Так, на думку Бера, всі не-люди почуваються обділеними і підсвідомо прагнуть стати людьми. Я б назвала це хворобою часу. Людиноподібні обмежені у правах, тож не дивно, що хочуть приєднатися до панівної людської раси. Але тут інше — глибока особиста травма. Тільки уявіть — надзвичайно гарна істота, яка може закохати у себе будь-яку жінку, — чимало б людей віддало за таку здатність усе до останнього. А він саме себе за це і ненавидить!
Від емоційної промови і постійного ходіння високі вилиці Айвс розквітли рум’янцем, груди нервово здіймалися, а пишна спідниця з кожним поворотом спокусливо обвивала стегна. Тюрин ніколи в житті не бачив чарівнішого видовища. Він пообіцяв тримати її в курсі, записав настанови і вискочив під дощ, щоб хоч якось охолодити голову.
IV
— Що ви собі думали, шановний? Що можна нацьковувати на поважну родину вовкулаку, — Скалонне кивнув на Топчія, — і сподіватися, що все минеться?
Парфентій зайшов за спину київському поліцмейстеру і відчайдушно жестикулював Тюрину. Скалонне метав блискавки. Погані новини заскочили його у найневдаліший момент. На буфетному столику тільки-но розклали підношення з ресторану Роотса. На срібній тарілці парували фірмові крамовські пиріжки з рябчиками, раки а-ля борделез, бурштиновим оком підморгував херес, випаровувала алкоголь цукрова купецька паленка з краплями найгустішого живого соку.
— Ви хоч знаєте, хто син генеральші Хом’якової? — лискуче, як помащений смальцем млинець, обличчя Скалонне вкрилося намистинами поту. — Штабс-капітан Вася Хом’яков — права рука Вальдемара Голубєва. Заступник голови «Двоголового орла». Ви хоч питайте, перш ніж устромляти свій ніс по самі плечі. — Паленка лоскотала ніздрі, аж навіть Топчій почав тягнути носом.
— З її справи зникло кілька сторінок, — зауважив Тюрин.
— Так було чого! — знову напустився поліцмейстер. — Удова генерала — і така пікантна ситуація. Розуміти треба. Запам’ятайте раз і назавжди, мій дорогенький, почесні члени нашої громади мають право на особисті таємниці. Вони за це платять. І ви тут для того, щоб шукати вбивцю, а не копирсатися у чужій білизні.
Справа Хом’якової вибивалася з ряду. Інші жертви були молоді й доступні. Петроцькій — не більш як тридцять, Мніх — зовсім дитя. Натомість генеральша — підстаркувата відлюдниця, що, мабуть, уже і забула, який вигляд мав її чоловік, — міркував Тюрин, знов і знов гортаючи папери.
— За моє жито мене ж і бито, — зітхнув Топчій.
— Скалонне правий, Парфентію Кіндратовичу, відвідини перелесника — це з розряду особистих таємниць. І Василина має рацію, ці вбивства почалися не сьогодні. Щось ми проґавили. Треба прочесати архіви. Переглянути, може, таки хто звертався зі скаргами на ґвалт від перелесників. Можливо, знайдемо схожі смерті.
— Архів? — обличчям вовкулаки пробігли брижі нудьги.
— Має бути якийсь зв’язок між усіма вбитими. Може, купували товари в одній лавці, мали спільну прислугу? Чому саме вони? Ну ж бо, Парфентію Кіндратовичу, ворушіть крижами, у нас багато роботи.
Тюрин подумав: що раніше отримає результат, то швидше побачить Василину. Повний завзяття, спустився в архів — і мало не охнув від розчарування. Списані папери лежали у дерев’яних ящиках з-під шато-лафіта, мадери чи інших улюблених напоїв міського поліцмейстера.