Жінка окинула оком кімнату, зупинила погляд на книзі Лазаруса, потім розвернулася до Тюрина і здивовано запитала:
— Ви що — кілька днів не виходили з дому? Знайшли ще одну. Ми маємо попередити потенційних жертв.
— Коли знайшли?
Олександр Петрович почувався дивно. З одного боку — чергова жертва, з іншого — він від самого початку відчував, що інкуб невинуватий.
— Ранкові газети сповістили. Знову вдова. І я досі переконана, що наш убивця — перелесник, — Василина наблизила до носа гранчак, понюхала, несподівано піднесла до рота і зробила ковток, витерла пухкі вуста зворотом долоні у бузковій велюровій рукавичці. Перо такого ж кольору на її капелюшку хитнулося на знак згоди. — Візник чекає!
Поки Тюрин гарячково збирався докупи, подекуди у прямому сенсі (довелося зубами затягувати шви на лівій руці, ще й так, щоб Василина не побачила), скакав на одній нозі в пошуках чобота, незграбно розмахував руками у спробах потрапити у рукава шинелі, панна Айвс виклала своє бачення. Виявилося, що три перші вбиті були пов’язанні з Союзом жінок за чистоту Імперії. Такого собі жіночого клубу нечистененависників. Хом’якова стояла у витоків, а удова з Катерининської не шкодувала пожертв; дружина ж комівояжера подала заявку на вступ.
— Не знаю, чи справді ненавиділа нечисть, але членство у Союзі жінок — це квиток до респектабельного світу. Ми маємо звернутися до жінок публічно і спробувати вирахувати потенційних жертв.
Наступне, що запам’ятав Тюрин — скажений стукіт коліс. Від сухого варення у голові запанувала дивна легкість. Хотілось їхати і їхати, тільки б Василина була поруч.
Лише коли прольотка проминула Ботанічний сад, обігнула Університет і увірвалася на гамірну Велику Володимирську, Тюрин зрозумів, куди вони їдуть і що значило оце «звернутися публічно». Василина надумала дати оголошення. І єдиною газетою, яку точно передплачували всі людошовіністки, була щоденка «Киянин», редакція якої вже кілька десятиліть розміщувалася на Караваєвській, навпроти знаменитих лазень болотяника Міхельсона.
— І що ви думаєте написати? Що всім жінкам, які значаться у Союзі, загрожує страшна смерть в обіймах божевільного перелесника? Це спричинить страшну паніку. А потім полетять голови перелесників… — п’яно шепотів Олександр Петрович, ледь устигаючи за панною Айвс.
Вони піднялися до редакції, Василина загадково посміхнулася і зникла за дверима редактора.
Тюрин залишився сам на сам з працівниками газети. Всі були людьми і, здавалося, водночас розвернулися, щоб нагородити людиноподібного злими незадоволеними поглядами. Тюрину раптом забракло місця. Він необережно зіштовхнув зі столу паперову купу, і хтось у спину проказав: «Потвора».
Ситуацію порятувала нестримна, як весняний Дніпро, панна Айвс. З кабінету редактора вивалився червоний пан і голосно закричав:
— Тумсе! Тумсе, за ногу тебе дери! Прийми у панни оголошення, — і так гупнув дверима, що з одвірка посипався тиньк. Василина переможно рушила в напрямку піднятої голови.
«Тумс Ярослав Вікторович, молодший реєстратор», — значилося на табличці на столі.
Невисокий зляканий хлопчина прийняв з рук дівчини покреслений папірець. Йому так кортіло якнайшвидше відпустити клієнтів, що довелося кілька разів перераховувати слова в оголошенні. При цьому масні чорні пасма постійно падали на обличчя. Тюрину так і не вдалося розгледіти рис.
«Союз монархісток Ростова „За царя-батюшку й отєчєство“ пропонує пенсію одній з посестер з „Союзу жінок за чистоту Імперії“. Перевага надаватиметься жінкам, які втратили чоловіка. Окрему відзнаку отримують активні членкині Союзу. Свої заявки надсилати на…» Далі значилася адреса приймальні Василини Айвс.
— От побачите, якщо не на гроші, то на відзнаку точно клюнуть, — уже на зворотній дорозі пояснила жінка. — І ми будемо мати перелік потенційних жертв.
— Я вам дивуюся, Василино…
— Джеймсівна, — проказала Айвс.
— Гм, — кліпнув очима відживлений. — Звідки у вас таке розуміння характеру цих монархісток?
Перед очима Тюрина розповзалися великі кольорові плями.
— Я ж кажу, це модний клуб, — несподівано знітилися Василина, — моя мама… У кожній родині є свої диваки.
Олександр Петрович бадьоро подолав останню сходинку і з усієї дурі бахнувся в чорну київську багнюку.
Шкіра злазить з обличчя упиря-змієпоклонця. Свята вода завдає ран, подібних до опіків купоросною олією. Упир сидить навпроти вікна, жандарм готовий щомиті відтулити завісу, щоб підсмажити його під сонячним промінням.