— Бариня одна, — злидень смачно відкусив шмат яблука, аж навіть у Тюрина звело щелепи, а рот наповнився слиною. — Чоловік єйний больно любив Ямою швендяти, з дівками, ще й не з абиякими, а все з нашенськими, з нелюдськими. Утоп, як з русалкою бавився. А потім ще й з покоївкою лихо сталося. Мавка безтолкова купоросом залилася так, що й барині пальці попекла, — Петюня зайшовся злим сміхом і трохи не вдавився яблуком.
— Як її звали?
— Мавку? — перепитав Петюня.
— Бариню, дурень! — не стерпів Топчій. Злидень лише знизав плечима.
— Хіба Рапойто-Дубяго знає. Він тоді розбирався.
Рапойто-Дубяго був років на десять старший за Тюрина. Народився у сім’ї священика. Починав з помічника околодочного наглядача. Особливо відзначився у погром 1892-го. У відділку подейкували, що тоді втратив когось із близьких.
Уже у двадцять Рапойто-Дубягові довірили Двірцеву дільницю — Липки, де жили переважно заможні люди. Пізніше людополіціянту пропонували очолити поліцію у якомусь із міст Межі, але він несподівано для всіх вирішив залишитися в Києві.
Людополіціянт вислухав Тюрина, дістав дрібку тютюну, пом’яв у пальцях і поклав назад до срібної тютюнниці. На покришці було вигравіювало «За двадцять років відмінної служби».
— Смерть мавки на Виноградній. Так, я пам’ятаю ту справу. Це за рік до погрому 1892-го було. До кощів. Я тільки починав, — Рапойто-Дубяго на мить замислився, ніби тамуючи болісні спогади. — Власницю маєтку звали Степанида Федотівна Пузріна. Купчиха. Нічого незвичного. Мавка щось там робила з купоросною олією і дуже попеклася.
— Аж так, що загинула? — Тюрин недовірливо звів брови. — А вам не здалося дивним, що сліди від кислоти залишилися навіть у пані?
Рапойто-Дубяго нагородив людиноподібного довгим іронічним поглядом.
— Я бачу, куди ви хилите. Вважаєте себе найрозумнішим? Коли зі столиці, краще за нас знаєте, що тут відбувається? Ні чорта ви не розумієте, Олександре Петровичу. Це місто дуже старе і тримається на своїх ногах, бо існують певні правила.
— Людям з Липок можна все? Навіть мавок купоросом палити? — запитав Тюрин.
— Ні, кожен має знати своє місце і не переступати межі. Там усі домашні посвідчили, що то була випадковість. У Пузріної виявилися впливові захисники. Справу зам’яли.
— А ви як думаєте, що тоді сталося на Виноградній?
Тюрин відчував, що Рапойто-Дубяго досі картає себе за ту справу.
Людополіціянт потрусив тютюнницю, ніби збираючись на думці, а потім з гіркотою додав:
— Мавка була коханкою господаря будинку, а коли він помер, купчиха помстилася. Тепер і вона на кладовищі. А чого ви питаєте? Це якось пов’язано з теперішніми вбивствами жінок?
— Я дам вам знати.
Рапойто-Дубяго з розумінням кивнув. Знати своє місце — це й поважати інших за їхню роботу.
Тюрин подивився на стару фотографію з будинку останньої жертви.
Ряхіну і Хом’якову вбив «купоросний маніяк», Пузріна померла у своєму ліжку. Всі три були засновницями Союзу жінок за чистоту Імперії.
— Померла минулого року. Дітей не мала. Взагалі ніяких спадкоємців. Будинок пішов з торгів, і на його місці вже розпочато нове будівництво, — прочитав Тюрин довідку про Пузріну. — Але дивіться, Парфентію Кіндратовичу, є дещо цікаве, — поліціянт сунув під ніс сонному помічнику документ. — Її чоловік мав хімічний завод на Куренівці, де в тому числі виготовлявся купорос і купоросна олія.
Топчій потер очі, вдаючи, що уважно слухає. Вони вже добу розбиралися з давно забутим випадком на Виноградній.
— І ще одне! Ось тут! — очі Тюрина заблищали. — Дата народження Пузріної. Бачите?
Вовкулака схилився над документом. Годинник вибив чверть по другій, а в нього закінчилося рятівне насіння.
— 13 вересня, Парфентію Кіндратовичу! День, коли знайшли першу жертву.
VII
Вдруге за добу ноги Тюрина місили багно в бік Великої Підвальної. У такий пізній час жоден візник не захотів підбирати підозрілого синьопикого людиноподібного.
Олександр Петрович помахав химерам над входом до Замку барона, взяв наскоком сходи і безпардонно вломився у двері. Перед собою, як щит, він тримав оберемок мідно-пекучих айстр, чий гіркий аромат немилосердно дратував ніздрі.
Панна Айвс прийняла букет, іронічно звела брову і приткнула квіти у графин з питною водою. Тюрин помітив завалений паперами стіл. Чомусь і не сумнівався, що вона не спатиме.