— Раді вітати тебе, брате…?
Тюрин уже кілька хвилин очікував біля каштана на центральній алеї і не зразу зрозумів, звідки лунає голос. Навкруги нікого не було. Нарешті здогадався й опустив голову. Перед ним стояв опецькуватий гмур з темним, немов дуже засмаглим, обличчям.
— Палладій, настоятель Дальнього, — назвався чернець.
Сищик здивовано кліпнув. У «Класифікації видів» Беллінг писав, що гмури люто боронять прадавню віру в темних підземних богів. Досі Тюрин не чув про випадки їхнього переходу в іншу віру.
— Олександр, — у відповідь назвався Тюрин.
Палладій поважно кивнув і жестом наказав прямувати за ним.
Поява людиноподібних у рясах на центральній алеї Лаври викликала зацікавлення. Послушники завмирали з роззявленими ротами. Статечні ченці, що насолоджувалися останніми погідними днями у палісадниках, супили брови. Заїжджий селянин з в’язанкою дров сторожко перехрестився.
— Кілька десятиліть до нашого монастиря не приходили нові з нечисті, — ніби не помічав загальної уваги отець-настоятель Паладій. — Тим сильніша радість сердець наших від твоєї появи. Хоч і скрутний час ти обрав.
Тюрину довелося зігнутися і стишити кроки, щоб чути слова гмура. Довга ряса чіпляла розкидані по долівці каштани, а потилицю пекли злякані погляди.
— Наша обитель бере початок від п’ятого Константинопольського собору. Від першого миру між людьми і нечистю. Святі отці дозволили людиноподібним навертатися, яко тим, хто має душі й хоче їх врятувати. Так-бо прийшов у цю землю Лаврентій-затвірник і почав споруджувати перші келії.
— Лаврентій-затвірник? — не зрозумів Тюрин.
— Дух-скарбник Лаврентій-затвірник знайшов у печерах великі варязькі скарби і віддав їх на Лавру, — вже з більшою цікавістю поглянув на відживленого гмур. — Лаврентій-затвірник і Мартирій-диякон, що бісів усмиряв, стали першими братами нашої обителі. Першими людиноподібними у Лаврі. Відтоді в Дальньому монастирі мали жити як люди, так і нечисть. Але нових ченців, з людиноподібних, у нас давно не було, — знову наголосив Палладій.
«А зараз і тим більше не буде», — подумав Тюрин, згадуючи намісника Лаври, а вголос обережно запитав про того, чиє зникнення мав розслідувати:
— А Теофіл?
— Останнім до нас прийшов. Але ж людиною був, — блиснувши очима, собі під ніс проказав гмур. — І по смерті нею лишався, тож не бійся, брате Олександре, сміливо займай його келію, не думаю, що повернеться.
— Але ж тіло його зникло. Як таке могло статися?
— Диво, — впевнено мовив Палладій і ще з більшою підозрою поглянув на відживленого. За стільки років настоятелем навчився бачити підступи лаврського керівництва. І тепер не дуже поспішав вірити новому брату, хоч і з нечисті.
Тюрин вирішив більше не розпитувати. Нарешті вийшли до воріт Дальнього, і сищик завмер від подиву — так відрізнявся занедбаний монастир нечисті від пишної обителі людей. На центральній площі похилилася набік церковця, її оточували брудні келії-мазанки, деякі давно розвалилися і, наче обгризені кістяки, світили непотинькованими дошками. Ще вище Тюрин розгледів вхід до печер, за ним осінньою вогкою землею чорніли монастирські городи.
— Ось ми і вдома, — незворушно проказав Палладій, ніби, на відміну від Тюрина, бачив не зубожілу обитель, а розкішні палати.
— І давно ви тут, отче? — запитав заскочений сищик.
— Тридцять літ, яко один день, — посміхнувся гмур. — Останнім з нечисті прийшов, якщо тебе не рахувати. Інші брати вже кількасот років служать. У нас тут тихо. Немає кращого місця для нечисті, що спокою шукає.
— Або тікає від людей… — уголос подумав Тюрин.
— Не віриш, що людиноподібні здатні щиро вірити у спільного Бога? — Палладій задер підборіддя, щоб краще роздивитися відживленого, а сищику здалося, що в питанні настоятель висловив свої приховані сумніви.
— Просто не очікував зустріти тут гмура, — стенув плечима Олександр Петрович. — Про відданість вашого виду Підземному богу ходять легенди.
— Перед Великою війною нечисті з людьми всі старі боги присягли на вірність Змію, — поволі, ніби продовжуючи власний внутрішній діалог, проказав Палладій. — Змій пішов, а всіх нас об’єднав спільний Бог людей і нечисті, тож у тому немає нічого дивного, брате.
— «Пішов»? — здивувався Тюрин. — Ти не віриш, що Змій помер від ножа Віщого Ольга?
— Мій народ переконаний, що Змій спить у підземних палатах. Є нечисть, що вірить у смерть Змія і його нове пришестя. Є люди, що вважають Змія казкою. А є єдиний Бог, який однаково любить усіх, про кого я згадав.