Нарешті один із заможних сусідів Дуніна-Борковського не витерпів (якраз проти шлюбної ночі зникла його дружина) і запросив архієпископа Іоанна Максимовича. Архієпископ знав чари, зустрівся з дебоширом і переконав його покинути лихі справи. Дунін-Борковський, усупереч звичаям упирського роду, віддав гроші й майно монастирю, а сам одяг рясу.
У «Житіях печерських старців» наводиться легенда, яку теж підкреслив Теофіл, що упир власноруч зарив у печерах скриню з золотом. Її можна відчинити лише у найскрутніший для монастиря час. Хай як просили наступні намісники, хай як шукали завзятці, але Василь не відкрив таємниці скарбу. «Так і лежить скриня, повна золота, десь у лаврських печерах», — завершив житіє невідомий автор.
Сищик поклав книгу і придивився до тиньку. Хтось старанно забілив стіну. Керуючись миттєвим інстинктом, Тюрин потер пальці олівцем і провів по поверхні. Чорні сліди увиразнили малюнок. Відживлений міг би заприсягнутися, що Теофіл і тут шкрябав мапу лаврських печер.
— Не інакше як скарб упиря шукав! — охнув Тюрин і аж підскочив від неочікуваного рипіння.
— Шефе? — у дверях показався ніс-картопля Парфентія Кіндратовича Топчія.
— Заходьте вже! — крикнув сищик, лише на мить глянувши на вовкулаку. — Але ще раз назвете мене в цих стінах шефом, нарікайте на себе. Для вас — брате Олександре.
— Ясно, чого ж мені не ясно, ше… — закліпав рудими віями вовкулака. — Брате Олександре.
Топчій зачудовано оглядав келію, автоматично струшуючи лушпиння з темної монастирської куртки. Слідом за шефом мусив вирядитися у церковне.
— А що це за людська кров у вас тута під ногами? — Парфентій незворушно тицьнув у ледь помітну темно-буру пляму біля ляди. — І льох відчинений. Обережніше, ше… брате Олександре. Мій кум на тому тижні отак-о з дурної голови не опустив ляду на місце, а потім гепнувся. І до вечора гавкав, як той пес на шворці, поки кума з базару не прийшла. Так ще й отримав за потовчену квашенину і горілку. Ну випив, як не випити? — розійшовся околодочний. — Як-то кажуть, у лихий час п’ю і квас, а побачу пиво — не пройду мимо. А що було цілий день робити?
— Що? Яка кров? — Тюрин різко обернувся, недовірливо глянув на помічника, підійшов і нахилився до підлоги. — Впевнені, що людська? — суворо перепитав вовкулаку, хоча чудово знав, що Парфентій у цьому ніколи не помиляється.
— Людська, — ще раз понюхав вовкулака, — але давня, тижнів зо три як розлита. Мабуть, і всередині була, — ніздрі Топчія нервово сіпалися.
— Треба подивитися, що у льосі, — сищик запалив гасницю і став на сходи. — Посвітіть! — передав лампу околодочному і почав спускатися до ями.
Топчій почекав, поки Олександр Петрович спуститься, припав до підлоги і передав шефу ліхтар. Льох виявився чималим. Стіни ховала темрява. Було видно лише Тюрина у колі світла.
— Точно кажуть: лаврські як кроти, не дивно, що тут гмур оселився, — сказав відживлений, освітлюючи приміщення. — Що ви дізналися про ченців з людей? Розговорили когось зі служок?
— Химерний тута монастир, — відказав вовкулака. — З Теофілом було троє homo sapiens. Крім нього, брати Протасій і Назарій. Останній — дитя зовсім, ще б жити і жити. Ну, як брати — побратими, — сам себе виправив вовкулака. — Смішна історія. Мені Клим Уткін з Подільської дільниці… Знаєте Клима? На одну ногу шкутильгає?
З льоху долинув роздратований рик. Тюрин знав, що як не зупинити, Топчій розповість про всю родину до третього коліна.
— Добре-добре, — схопився вовкулака. — Отже, про що я? А, так! Протасій до чернецтва був злодюжкою, жив на Подолі з чаклункою, що заробляла приворотним зіллям, у неї ж ховав награбоване. Якось несподівано повернувся зі справи і застукав коханку з товаришем. Той, ясна річ, почав заливати. Мовляв, то все зілля, я б ніколи. Але Протасій не повірив. Одним махом їх і порішив, як курку на Великдень. Нє, його не скрутили, бо ніхто не вмер. Товариш його встиг нову довбешку відростити, яко багатоголовий змій, а відьма виставила замість себе цукрову бабу. Це у нас таке з макухи від червоного цукру, що на сухе варення йде, ліплять. Отак-о відьми зроблять фігуру, рівно як голема з глини, прокажуть закляття — і на тобі: хош яка подоба. І чоловіків ліплять. Особливо якщо тихцем треба від жінки втекти, то сам бог велів цукровика замість себе лишити. Правда, діє недовго. Їх ще тому снігурками називають, — зареготав околодочний, але лише на мить. Зрозумів, що бовкнув зайвого. — Але з тої пригоди Протасій засумував і аж постригся. А Назарій, кажуть, був банщиком у Каплера на Ярославській. Ото у лазнях і роззнайомилися, так Назарій за Протасієм і підв’язався як названий брат.