З-під землі долинув дзенькіт скла і лайка відживленого.
— Знайшли щось? — нетерпляче запитав Топчій, коли з льоху показалося перемащене у павутиння і бруд синє обличчя Тюрина.
— Він тут кров зберігав. Людську, — відказав Олександр Петрович. — Куплену в аптеці за ліцензією упиря.
— Це ви все за плямами визначили? — здивовано гикнув помічник.
— Ні, з оцього, — Олександр Петрович підняв затиснутий у руці скляний штоф зі слідами засохлої крові й етикеткою з адресою банку крові. — Дізнайтеся, як це людина могла купити кров? Заразом попитайте, що той Теофіл був за один. Може, мав родину за стіною, друзів?..
Не встиг Парфентій перейняти пляшку, як у дверях показався черговий гість.
— А що ви тут таке робите? — молодий чернець густо почервонів і швидко закліпав великими, наче у теляти, очима.
— Ви, мабуть, брат Назарій? — оцінив вік ченця Тюрин і завів за спину знахідку. — Служка мій має пристрасть до гріховного напою, — сищик кинув повний щирого гніву погляд у бік Топчія. Той мав охороняти двері. — Так от — наказав вилити отруту і простояти сім діб навколішках з покаянною молитвою.
Тюрин демонстративно віддав пляшку і виштовхав помічника у плечі.
— Суворий ти, брате Олександре, — гарне обличчя юнака випромінювало цікавість. — А я прийшов на вечірню тебе провести, запитати, чи маєш які треби. Теофіл просто людиною був, а ти… — в очах Назарія промайнуло добре знайоме сищику замішання. — І що ж то з нашим братом Теофілом стало, упокій його душу… — знову запнувся молодик.
— Подейкують, зійшла на нього велика благодать?
— О так! Благословенна наша обитель.
— А ти, брате, те диво бачив? — обережно запитав відживлений, спостерігаючи, як очі юнака бігають келією у пошуках цікавинок. «З тих, хто зазирає до чужих баняків на плиті», — Тюрин поглядом оцінив молодого ченця.
— Увесь монастир уздрів! — Назарій діловито пройшовся кімнатою, заглянув до льоху. — Першими брати-людиноподібні Василь-пісник із Захарієм-травником зауважили, а потім уже і решту прикликали. — Ми з Протасієм, звісно, не барилися, — на згадку про друга блаженна посмішка розлилася по обличчю юнака. — І раптом встав Теофіл перед нами! — чернець мальовничо змахнув руками і навіть підстрибнув на місці. — Мене Паладій відіслав собор сповістити. А коли я повернувся, браття вже Теофіла по печерах шукали. З того дня яко крізь землю провалився. І не знаю, чи правильно, що ти оце його келію переймаєш. А як повернеться?
— Може, вирішив монастир лишити — вийшов іншим ходом та й по ньому? — безневинно запитав Тюрин.
— Немає з печер іншого виходу. Це ти казок наслухався, — насварився пальцем Назарій, — ніби ходи аж до Новгорода йдуть. Але то все байки. Марко Проклятий точно знає. Та й Теофіл чимало часу під землею провів. Любо то йому було.
— Під землею сидіти?
— Ні, — поглянув на Тюрина Назарій, як на сільського дурника, і з придихом додав, — досліджувати. Історію Лаври любив, печери, ходи вивчав.
— Мабуть, сильний розум мав брат наш Теофіл? — Тюрин покірно схилив голову і кивнув на книжки. — Така похвальна пристрасть до історії.
Молодший брат потиснув плечима, для годиться підійшов до столу, ліниво торкнувся палітурок, підсліпувато втупив очі у відбиток п’ятірні на стіні, що лишив Тюрин, досліджуючи тиньк, хмикнув, ніби це було не менше диво, ніж воскресіння Теофіла, і повільно відповів.
— Міцний тілом був. Як оце ти, брате, — Назарій облизав м’яким поглядом відживленого, аж Тюрину стало не по собі. — Міг Іллю-стовпника на плече підняти. Але потаємний. Часто у місто випрошувався.
— І що ж шукав у місті брат наш Теофіл?
— Не знаю, — розчаровано знизав плечима чернець. — Але дивно, що тебе то так цікавить, — гарні очі хитро блиснули.
— Я ж його місце переймаю, — добродушно проказав Тюрин.
Назарій подивився на відживленого, наче роздумував, чи вартий той уваги, і з милою посмішкою зауважив:
— Хіба Василь-пісник знає. Багато часу за розмовами провели.
— Упир-схимник? — спохмурнів Олександр Петрович. Згадав позначену сторінку в Житіях.
— Тільки ти не виказуй мене, але у них спільний гріх був, — Назарій довірливо нахилився до Тюрина і майже одразу відсахнувся, по-дівочому прикривши носа рукою. — Теофіл розкоші любив, — чернець кивнув у бік льодовника, — а Василь у нас знаний багатій. Хоч і грошей своїх нікому не показує.
III
Дерев’яна церковця порипувала, як стара, в якої не лишилося жодної дужої кістки. Бані, здавалося, гойдалися від вітру. Підлога зойкала від доторку ніг. Пахло ладаном і порохном. Рівний голос гмура, що правив вечірню, заколисував, змушував уявити себе на загубленому в безчассі кораблі.