Выбрать главу

Нарешті, пройшовши живий коридор з напівпрозорих рокітливих тіл, вони спустили діжку до човна і голосніше, ніж це було потрібно, наказали алконосту рушати.

*

— А ви казали, вони мирні,— Тюрин відтягнув комір від мокрої шиї і поглянув на Топчія.

— Та мирні,— вдарив рукою об човен околодочний.— Аквуси — закрита громада, зазвичай покірні. Не знаю, який ґедзь їх укусив.

Топчій досі стежив за берегом. Тіла водяників ледь угадувалися в кущах, але булькання не стихало. Здається, жоден не кинувся їх наздоганяти.

— За весь час служби хіба кількох водяників на крадіжках ловив,— Топчій зняв картуз і витер чоло.— Раз на чотири роки буває велика повінь. То вони, користуючись водою, витягують дріб’язок з подільських хат. Ну, вклоняються Джерелу. Але це дитячі забавки, без усіляких там тобі ритуальних жертвопринесень. Побий його лиха година, з цим убивством усе місто показилося.

— Може, Мокрий убив Ющинського, бо хотів помститися людині за смерть друга? — спробував знайти мотив Тюрин.

— Та у водяників і поняття такого — «друг» — немає. Крім того, хлопчика аквуси дуже шанували.

— А що це Лобаст про «подарунок Джерела Змієві» булькав? Ви зрозуміли, що це значить?

Очі Топчія перетворилися на щілинки. Він зазирнув в обличчя шефу і промовив:

— Та ясно що. Ходить тут одна легенда. Мати в дитинстві розказувала. Ніби Змій перед початком Великої війни отримав подарунки від старих богів і вождів усіх видів. А Джерело — саме таке старе божество. Так от, у казці ці подарунки змінили тіло і перетворили Змія-Обадію на великого непереможного воїна.

— Дивно, не пам’ятаю цієї історії. Треба перечитати,— Тюрин, ніби на підтвердження, дістав книгу Лазаруса.— Так, а як цей «подарунок» знову опинився у водяників?

— По смерті Змія,— Топчій без особливої цікавості глянув на зелений томик, заліз до кишені, витяг жменю насіння і задоволено крекнув. До нього повернувся звичний настрій.— Коли тіло мертвого Змія розрубали, то подарунки забрали дарувальники. Але ж то казки. Їх у Межі, он, на цілу книжку.

Олександр Петрович нагородив околодочного недовірливим поглядом, а про себе подумав, що і не за такі казки животи ріжуть. Фанатична віра іноді штовхає на найжахливіші вчинки.

— Відвеземо водяника — і назад,— сказав Тюрин.

Околодочний здивовано витріщився.

— Ви зауважили, що саме Лобаст сказав про убитого? Хлопчик вештався островом. До Гінди ходив. Його ж десь там і знайшли? — Тюрин зручніше вмостився у човні, готуючись до тривалої подорожі. Навіть розгорнув книгу Лазаруса.

— Так точно,— зітхнув околодочний.

— Я ж сподіваюся, місце злочину хтось охороняє? — Тюрин опустив очі на першу сторінку — вирішив знову перечитати з самого початку. Подумав, що у цій справі пригодиться знання місцевих вірувань.

— Так точно, городовий. Без вас нічого не чіпали,— невпевнено відповів околодочний.— Але тут така справа...

— Дуже добре, зекономимо час,— промимрив сищик.— Ваш городовий відвезе водяника і повернеться по нас. Давайте до нього.

Топчій кинув оком на шефа, зітхнув і зробив знак алконосту. Перевізник розпростав крила і, маневруючи ними, наче вітрилами, змінив курс човна.

Околодочний відвернувся, непомітно щось порахував на пальцях, знову поглянув на Тюрина, махнув рукою, мовляв, «чи пан, чи пропав — двічі не вмирати», і поліз до кишені по чергову порцію насіння.

III

Легенда про походження людиноподібних

Згідно з книгою Зорах, сувоями з глибин Мертвого моря, свідченнями Бен-Сіра, перший людиноподібний вибрався з темного, як колодязне дно, і звабливого, як перезріле сонце пустелі, черева Ліліт, Нечисть вірить, що демониця була вінцем творіння і першою жінкою Адама.

Бунтівна жінка постала зі слова й повітря, на відміну від першого чоловіка, створеного зі слухняної глини, Мала пекельне, як захід над Червоним морем, волосся, і безжальний, як поцілунки піщаного вітру, дух: Була рівною Адаму і не схотіла коритися. Виття перших собак і радісний сміх ознаменували її добровільний вихід з раю.

За брамою щось холодне і ніжне торкнулося внутрішньої поверхні стегна. Так зустріла Гаспида-спокусника, Він-бо і розповів, що на місце Ліліт уже обрано Єву, Прикро вразила першу жінку ся новина. Цілу годину сонце боялося виходити з-за хмар, і пекельна темрява тримала в обіймах першу землю, Такою сильною була лють Ліліт.

Довгими ночами, перетворюючи тіло на м’яку тінь, спостерігала за любощами мешканців Раю і нарешті пристала на пропозицію Гаспида. Навчила, як спокусити Адама. Сказала-бо: «Суть слабкості чоловікажінка», і звабив Гаспид Єву, і прокляття впало на першого чоловіка.

Ліліт сподівалася, що гнаний і упосліджений, беззахисний перед викликами страшного світу, він повернеться у її обійми. Й Адама зрадів Ліліт, торкнувся червоного волосся, де вже оселилися дрібні змії, поцілував випалені темрявою молочні очі, й Ліліт відчула, як потягнулося до неї спрагле чоловіче тіло. Знала-бо, що не забув перший чоловік її палкої натури. Та мить перемоги, як опала зірка, лише торкнулася Ліліт. Адам зітхнув, подивився у небо і простягнув руку Єві.

Від горя Ліліт стала дружиною Гаспида-спокусника і породила перших людиноподібних: лікантропа й упиря. Вона відмовилася від прощення. Відмовилася від подарунків Усевишнього. І сказала: «Нехай діти перших людей живуть на землі, у лещатах мізерної подоби. Мої ж діти матимуть усе: і сушу, і воду, і небо, і пекло».

Тюрин прочитав першу історію з «Легенд про Змія» і посміхнувся.

Про розпутну прародительку нечисті знав змалечку. Це була улюблена тема для старших хлопців, що тільки вчилися дивитися на жінок. Коли Тюрин запитав про Ліліт у матері, вона вкрилася червоними плямами й заборонила згадувати «ім’я блудниці». Пізніше Тюрин-молодший зважився запитати у батька. І той, на його подив, зняв з полиці книгу Лазаруса і прочитав легенду про походження видів, а матері сказав: «Ці казки — шлях до розуміння нечисті. Він має знати свого ворога».

«Ворога»,— Тюрин добре запам’ятав, що тоді батько вважав людиноподібних ворогами. Саме тому так сподобався матері.

Ще зовсім малому сину вона з захватом розповідала, що шрам на щоці Тюрин-старший отримав під час приборкування повстання упирів у 1863-му.

Все змінилося у погромну ніч 1892-го. Батько не просто зрадив — він сплутався з жінкою з нечисті. Цього мати не змогла пробачити.

Після втечі з маєтку вони переїхали до столиці Імперії і стали жити з ласки материного брата. Дядько був самотнім і скупим колезьким асесором і ненавидів нечисть ще дужче за сестру. Чи не щодня кляв Сашкового батька за зраду «ідеалів людей», а мати мовчала і казала всім, що удова.

Дванадцятирічний Олександр провів власну межу між роками біля батька і новим життям у столиці. Реальним, вартим уваги і спогадів було минуле, теперішнє — тимчасовою перепоною. Хотів одного — вивчитися, отримати свободу і знову поїхати до батька. Ріс відлюдкуватим. У гімназії отримав прізвисько «нечистелюба».

Перші роки постійно писав батькові. Звинувачував мати, що та ховає від нього відповіді.

Після закінчення реальної гімназії, за наполяганням дядька вступив до Юнкерського піхотного училища. Потім, таємно від рідних, попросився служити у Межі. Тюрин дістав місце у 33-му піхотному полку, що розміщувався у Полтаві — за двадцять верств від рідних місць. Наївно сподівався розшукати батька.

Лише за рік служби Олександру вдалося вирвався на батьківщину. Двадцятирічного Тюрина шокувало побачене.

Батько залишив усе людиноподібним, а сам, за словами волосного судді, переїхав у Київ, де й помер.

— При здоровому глузді залишив,— виразно наголосив чин, ховаючи хвоста під стіл.— Щось продав за безцінь, щось так подарував. Але все законно. Й ось,— суддя простягнув Олександру повідомлення про смерть батька від 1897-го. Лист був з київської Олександрівської лікарні. Якийсь чиновник написав, що за відсутності спадкоємців і рідних, Тюрина поховали на лікарняному цвинтарі.