— Але то лише чутки, — поліцмейстер важко вибрався з-за столу і підійшов до Тюрина. — Насправді все просто. Поголос пішов через банальну людську заздрість. Труханів острів перейшов у виключне володіння нечисті після законів імператора Реформатора, діда нашого нинішнього благословенного, — Скалонне побожно розвернувся до портрета.
— Тобто там може жити лише нечисть? — здивувався Тюрин.
— І жити, і вести комерцію. А місце там рибне, якщо можна так сказати. Кордон з Чернігівською губернією. Люди скільки подавалися і собі отримати там землю, але ж ніяк — закон-с, — очі поліцмейстера дивно блиснули. — І тут людського хлопчика знаходять з розпоротим животом на території виключного мешкання нечисті. От і здійняли галас. Відчули, так би мовити, нагоду попсувати кров нечисті. І ви знаєте провінцію? Одразу почали закидати місцевим. Мовляв, то ми десь помилилися, не тим дали острів. Тільки і чекай, що підуть шукати правди до столиці, писати кляузи, шукати дрібні недоліки…
Скалонне впритул підійшов до Тюрина. На обличчі поліцмейстера застигло німе запитання.
— Найменше мені б хотілося копирсатися у чужих дрібних недоліках, — мовив Тюрин: він добре розумів стандартний набір недомовок місцевих. До кольок боялися, що столичні почнуть пхати носа куди не слід. Особливо тут, у Межі. — Власне, я ж тут неофіційно. Можемо вдати, що мене тут і не було, і розійдемося, як у морі кораблі, — Олександр Петрович скривив невинну пику. Скалонне недовірливо посміхнувся.
— Ні-ні, дорогенький. Тут уже без вас ніяк, — почавши розмову, поліцмейстер уже не міг просто позбутися столичного гостя, хоч би і як цього хотів. — Та й справи на копійку. Ми теж не ликом шиті. Вже й убивцю затримали, — Скалонне переможно розправив вуса. — Неподалік від тіла знайшли водяника. У кущах ховався, водопуз пустоголовий. Увесь у крові.
— Хлопчика? — запитав Тюрин, а про себе подумав, що вся розмова була спробою вивідати, чи становить він загрозу для місцевих, чи не по їхні душі заявився.
— Так-так, а кого ще? У водяників крові немає. Передбачаю, дорогенький Олександре Петровичу, ви знову скажете, що для суду цього достатньо. І я так думаю, але мовчить водопузий. І добре, що ви нам нагодилися. Вже столичний точно язика рибопикому розв’яже.
Тепер уже Тюрин скрушно зітхнув. Він спеціалізувався з особливо небезпечних видів і ще ніколи не працював з підозрюваним водяником.
— Чому він у воді? — суворо запитав Тюрин.
У камері смерділо, як у давно не митій бані. Посередині темного вогкого приміщення стояла висока діжка. З неї стирчали вибалушені, наче у великої риби, очі. Від очей угору тягнулася мотузка, прикріплена до механізму, схожого на журавель, яким підіймають воду з криниці.
— Ясно чому, — Топчій почухав жорсткі вуса, — мусимо хоч раз на день занурювати. Це ж водяник, без води засохне, — додав для певності.
— Ви що думаєте, я не знаю особливостей цього виду? — визвірився Тюрин. — Підіймайте!
Топчій незадоволено хмикнув і кивнув городовому, з яким зустрічав Тюрина на вокзалі. Здоровань натиснув на важіль. Мотузка напнулася, з діжки полилися вода, і на поверхню вигулькнуло гладке напівпрозоре тіло. Водяник безпорадно замахав ногами-ластами. Він був схожий на воловий міхур з брудною водою. Голова переходила у тіло, руки закінчувалися п’ятірнею з перетинками. Глибоко посаджені риб’ячі очі дивилися в різні боки. Широкий сом’ячий рот беззвучно зіпав.
— І як, по-вашому, я маю дізнатися, де на ньому була кров, після цієї ванни? — Тюрин розвернувся до околодочного.
— Так… — Топчій зрозумів свою помилку, винувато почухав потилицю і ткнув у водяника, — весь писок був замурзаний, трохи на животі, ну і лапи.
Тюрин наблизився до підозрюваного. Намагаючись не торкатися, оглянув руки. Пальці з перетинками закінчувалися тонкими нігтями. У роті стирчали пласкі риб’ячі зуби. «Такими перетирати, а не шматувати», — подумав сищик, пригадуючи звіт доктора Гальванеску. Хлопчика знайшли з розпоротим черевом, без внутрішніх органів. Тюрин подивився у круглі, ніби затягнуті мулом, очі.
— Такий без наказу старійшини нічого не скаже.
— Так і я сіятельству який день кажу! — просяяв Топчій. — А вони хоч ріж мене з ним на острів до старшого водяника не пускають.
Тюрин уперше уважно поглянув на околодочного, на обличчі промайнула тінь цікавості.