Грінівецький, від якого Тюрин порятував велику княжну, мав трохи більше ста років. Його обернув один з декабристів — Олександр Поджіо. Від «батька» Грінівецькому дісталася ненависть до монархії та імперії, а ще чималі сили для продовження революційної справи.
Дивлячись на біле й роздуте, наче у потопельника, обличчя Василя-пісника, Тюрин згадав, як убив Грінівецького. Йому пощастило. Упир-заколотник одним порухом пальця міг зламати людині кістки. Начальник царської охорони полковник Розенов пожертвував собою, щоб Тюрин зміг прошити груди Грінівецького священним кілком. Олександр Петрович досі пам’ятає вираз обличчя упиря: подив смерті і прикрість, що не зміг закінчити почате. Проти нього Василь-пісник здавався сільським дідуганом, якому до всього є діло, але немає сили більш ніж на теревені.
— А я тебе як книгу читаю, немертвий, — проказав упир-схимник, — ким був, ким є, ким станеш…
Відживленому здавалося, що пісник постійно змінює положення, кружляє, як муха над головою, водночас усюди і ніде.
— І ким я є? — розсердився Тюрин. — Думаєш, я не знаю?
— Думаю, не знаєш, — хитро посміхнувся упир. — Гадаєш, що сам свою долю куєш, але ні. За тебе все вирішено. Але мені немає діла до старих чи нових богів. У Василя-пісника свої турботи, свої бажання.
— І чого ж може бажати трьохсотлітній упир? Яких таких розваг, крім крові? Ти Теофілу золотом за кров платив? — просипів Олександр Петрович. На них почали озиратися інші брати.
— Годі, брате, — проказав упир, здавалося, не розтуляючи губ, — хіба не бачиш? Схимник я і пісник. І золота давно не маю. Все на обитель віддав. Теофіл, дитя, теж розпитував. Але і йому казав, і тобі скажу: не маю скарбів. То все легенди.
— То що ж тоді Теофіл у печерах шукав?
— Щось шукав, але мені то не відомо. Хто людині заборонить, коли їй нетерплячка? Цікавий був, як от ти, синьопикий, — сищику здалося, що упир змовницьки кліпнув лівим оком. — Але ти краще Марка Проклятого розпитай. Теофіл з ним шляхи печерні топтав.
Гмур показово замовк і суворо глянув на порушників спокою, а упир зник так само несподівано, як і об’явився, тільки тінь біля кануну знову загусла. Тюрин подивився на кремезного Марка Проклятого і насупився. Хай який небезпечний трьохсотлітній упир, а «навіки проклятий» ще небезпечніший.
IV
Топчій запізнювався, і сищик вирішив пройтися нічним монастирем. Після вечірньої причащали справжнім живим соком, і в тілі досі відчувалася легкість скинутих років. Попри жовтневу вогкість, хотілося зняти монастирську куртку і вдихнути на повні груди.
Тонкий серпик молодого місяця ледь освітлював сонну обитель. Лише де-не-де, як з іншого світу, долинали вереск тварин чи голоси. На півночі Дальній межував лише з дніпровськими кручами. А рідко який рибалка ризикував упритул підходити до оповитих легендою берегів. Містяни вірили, що Київ перерізаний підземними ходами, в яких навіки-вічні замкнені потвори з почту Змія, а може, і сам цар людиноподібних. У деяких місцях, як тут, у лаврських печерах, межа між світами тоншала.
Ніч у Дальньому монастирі видалася неспокійною.
Тюрин помітив рух біля входу до печер. Величезні лапища відчинили двері, й досередини протиснувся зігнутий у три погибелі Марко Проклятий. Горбом височів заплічний мішок. Тюрину вчулося, що з нього лунають невдоволені жіночі голоси.
Ходило чимало чуток про страшного людиноподібного. Чернігівський слідчий і аматор-дослідник нечисті Олекса Стороженко написав розвідку про Марка Проклятого, де на основі зібраних фактів доводив, що Марко був покараний «вічним неспокоєм» за вбивство рідної матері й сестри. Про схожий випадок написав поет-людиноподібний — Іван Франко у «Смерті Каїна».
У книзі Ебрео Морпурга названі й інші «прокляті», покарані вічністю за страшний гріх: Каїн, Агасфер, Еспера-Діос, Бутадеос, Картафіл, Летючий голландець, Тангейзере, Ян Родуїн. Описуючи «проклятих», Морпурго відзначає їхній лютий характер, ненависть до всього живого і потяг до мандрів. Прикметно, що Марко Проклятий вже кілька десятиліть живе на одному місці. І він чи не єдиний «проклятий» у Межі.
Двері за Марком Проклятим з ляскотом зачинилися, а Тюрин звернув увагу на вогник у келії травника. Сищик обережно наблизився до вікна і встиг побачити, як Назарій щось прийняв з рук Захарія, сунув згорток за пазуху і швидко перебіг до сусідньої «квартири». Його обличчя ясніло від радості. Але до дверей не кинувся. З сумом глянув у темне вікно і ніжно, самими пучками провів по стіні, ніби пестячи того, хто спав з іншого боку. Мука викривила гарне лице. Назарій покрутив головою, пересвідчився, що його ніхто не бачить, і всівся під вікном.