Тюрин отямився від того, що хтось безжально лупцював його по обличчю.
— Шефе, шефе, ви живі? — стогнав над сищиком Топчій, раз по раз струшуючи його за плечі.
— Парфентію Кіндратовичу, припиніть трусити, мене зараз знудить.
Тюрин тяжко підвівся і спробував зчистити землю з одягу. Топчій сторожко пнув один з коренів і швидко прибрав ногу. Паросток звився як вуж і відразу сховався під землю. На місці колишньої келії упиря залишилася лише купа розпатраної землі.
VIII
На вечері стало зрозуміло, що пропав Ілля-стовпник. Марко Проклятий цілий день сидів у печерах і пізно зауважив відсутність товариша. Щось дивне відбувалося у темних переходах. Земля рухалася, мощі неспокійно стогнали, і навіть голови завчасно розплющили очі.
— Що вам вдалося дізнатися про каштан? Це приворотне зілля?
— Приворотне? Ні! — відповів Топчій. — Доктор сказав… зараз, я записав, — околодочний витягнув папірець, де кривими дитячими літерами було виведено: «Схоже на розумну рослину», — і ще сказав… Ага, — околодочний з труднощами розібрав власні закарлюки, — йому треба ще час на «пророщування». Порадив подивитися у лаврській бібліотеці. Ось, — помічник розвернув до Тюрина папірець.
Сищик вилаявся. Рукою Гальванеску була написана назва якоїсь книжки.
Старий, схожий на крота чернець-бібліотекар довго тер здивовані очі, коли Тюрин з’явився на порозі. Зі свого спорохнявілого сховку рідко бачив людиноподібних, а тим більше відчиняв на їхнє прохання рипучі перехняблені двері. Книжки про нечисть зберігалися глибоко під землею, в окремому вогкому льосі. Фоліанти сиріли, вкривалися цвіллю на тісних і зчорнілих від часу стелажах. Ця частина бібліотеки не користувалася попитом у братії. А може, навмисно розміщувалася під сімома замками, подалі від цікавих очей, бо Тюрин зустрів на полицях назви давно забутих або суворо заборонених книжок. Деякі бачив і в батьківській книгозбірні.
Бібліотекар сторожко стежив за кожним рухом і поглядом синьопикого ченця.
Книга, що її порадив Гальванеску, як і очікував Тюрин, виявилася цілковито нікчемною. Замість очікуваної біологічної енциклопедії, це була збірка давніх легенд з життя людорослин. Олександр Петрович розчаровано гортав сторінки, поливаючи доктора ледь чутними прокльонами. Вперше з часу відживлення відчув утому. До звичного болю у грудях приєднався свербіж. Страшенно хотілося пити.
— Якщо вас цікавить богодрево, то краще почитайте Фокла, — прошепотів бібліотекар і затулив рота рукавом, ніби злякався власного голосу.
— Нечасто у вас тут гості? — Тюрин відчув, що господаря сховища розпирає цікавість, а надто жаль до давно забутих книжок.
— Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші, — сумно зітхнув чоловічок. У його руках невідомо звідки з’явився старовинний фоліант, обтягнутий шкірою. Бібліотекар лагідно погладив палітурку й обережно підсунув Тюрину.
«Пристановище людської глупоти», Ієромонім Фокл, — прочитав сищик і перегорнув кілька сторінок. Тут переповідалася легенда про могутні дерева, що росли на печерських пагорбах. Фокл називав їх castanea sapiens, або ж розумні каштани. «Це були істинно київські дерева: розлогі й могутні. А не те, що ми зараз називаємо каштанами», — хтось написав на берегах.
«Величне богодрево — володар castanea sapiens — щовесни благословляло життя на дніпрових кручах, і всякий дрібний звір вільно плодився у його гілках». Що далі читав сищик, то більше сум’яття вносив запис Фокла у його думки. Вже знав, чим завершиться казка.
«Радісне життя розумних дерев закінчилося з приходом імператора Візантії. Вогнем і мечем знищив він місто за те, що його дружина — змієнога Апі, остання з роду царів нечисті — потай від нього народила у Києві сина. Його сина».