— А нехай вас не обходить… Він чистий був… Я братньою любов’ю…
— Мені немає діла до… Кажи, що в травника брав?
— Ви думаєте, то через те?
— Дурню! Ти ж власноруч його на дерево перетворив.
— Я… я не знав! От тобі хрест! Захарій казав, що то приворот. Щоб Протасій серце мені віддав. Не зна-а-ав я! — Назарій упав на задубілі груди названого брата.
— Що за те від тебе просив?
Чернець зайшовся страшним плачем. За стогонами тільки й вдалося, що розібрати: «Дрібне. Келію Теофіла вимазати. Стовпника принести». Скільки не погрожував Топчій, нічого більше Назарій не сказав.
— Де ж того травника шукати? — вже надворі почухав потилицю околодочний.
— Ясно де, Парфентію Кіндратовичу! У Древо-келії. Ця потвора, мабуть, уже і стовпника дереву згодувала.
Поліціянти з усіх ніг кинулися до печер. Здавалося, могутні подихи здіймають земляні груди — так гудів ґрунт під ногами. Давнє богодрево пробуджувалося до життя. Кричало і прагнуло волі. Хотіло помститися за століття наруги. Кожен рик зневаженого Бога відлунював страшним болем у грудях Тюрина. Стіни тріскалися й обсипалися, кругом валялися вивернуті раки, стогнали мощі, у дикому танці кружляли лампадки. Коридорами звивалися і дерлися пагони могутнього коріння. Ні, це не милосердний Бог Нового Завіту, і навіть не караюча лють Старого, це сліпа і безжальна сила життя розривала давні печери. І ніяке то не божество, а лише тупа і могутня рослина, що понад усе прагнула вижити.
Збентежений Марко ледве встигав прибирати ноги. Він уже витягнув голови матері й сестри і тепер намагався порятувати решту.
— Сокири маєш? — на все горло заволав Тюрин і для вірності потрусив закляклого велета.
Сокира дісталася лише Олександру Петровичу, Марко випростав перед собою гостру лопату, Топчій десь знайшов кухонний сікач. Молоді пагони, як руки кощів з могил, лізли зусібіч. Пробивали дорогу крізь стіни, перекидали трухляві гроби й оголяли кістяки.
Один з коренів непомітно ухопив вовкулаку за ногу, і якби не Марко, затягнув би під землю. Пильнуючи на кожному кроці, відбиваючись від атак дерева, вони важко прорубували дорогу до древо-келії, розтяте коріння пищало і спливало темно-бурим соком. Лише надзвичайна сила людиноподібних дозволила дістатися до суцільного зміїного кубла. Нутром Тюрин відчув поклик древа, обіцянку вічного життя, енергію самої природи.
«Змій обіцяв! — кричало древо у голові. — Дар — запорука! Він у тобі! Виконай! Дай жити! Змій обіцяв! Дай жити!»
— Туди! — намагаючись не звертати уваги на крики, Тюрин указав на найтовщий корінь, що один-єдиний залишався непорушним серед божевілля живої деревини.
Поки Олександр Петрович з вовкулакою відбивалися на флангах, Маркові вдалося завдати кількох могутніх ударів. Коріння страшно задрижало, пролунав дикий стогін, відразу три роти роззявилися на дерев’яній поверхні. Один по одному в передсмертній муці вигулькнули гримаси Теофіла, Іллі та травника. Коріння розродилося страшною пащею. Зруйнованими коридорами розлетівся останній повний люті рик. Тюрин відчув, як щось вибухнуло у його грудях, і повалився на переплетені пагони.
— Доктор Гальванеску сказав, що вам дуже пощастило, — Скалонне крутив якийсь предмет у світлі лампи. — Оце зерно, чи що воно в біса таке, вже почало проростати у вас у грудях.
— Мабуть, травник зашив, коли я валявся після нападу чорносотенців.
Тюрин сидів навпроти, не зводячи очей із загадкового каштана.
— То ви кажете, він був послідовником таємного культу? Приносив у жертву дереву братів? Дикість якась.
— Теофіл, Ілля, та й сам Захарій-травник стали жертвами розумного дерева — богодрева. Вважалося, що його давно не існує. Вже й забули, що таке було.
— Недаремно забули, — скривив повні губи поліцмейстер. — Після вашої самодіяльності три брати зникли, упир згорів, хоча тут не велика втрата, печери обвалені. Архієреї ще сала заллють за шкуру.
— Направду, все почалося з чорносотенців. Якби Теофіл не почав шукати неіснуючий скарб упиря, то Захарій ніколи б не подумав його перетворювати. А так злякався, що той почне рити у древо-келії. Може, Теофіл якось виказав, що знає про те, що травник богодреву молиться. Тому-то Захарій і нагодував його каштановим зерням. А той не тільки перетворився на деревоподібного, але й зрісся з корінням, відродивши його до життя. Це напоумило травника на подальші жертви.
— Ви ж кажете, що й стовпник каштан проковтнув, чого ж тоді так довго на дерево перекидався, а Теофіл раз — і в корі?