— Повернетеся на службу?
Від панни Айвс віяло свіжістю. Її близькість, життєве тепло діяли на поліціянта, наче проміння.
— Що пишуть? — замість відповіді кивнув на випуск «Киянина».
Обличчя Василини на мить спохмурніло.
— Що на нас чекають нові цікаві справи,— вона ніжно торкнулася руки поліціянта. Зміни, що з ним відбулися, бентежили, але після порятунку її лякала сама думка залишити його. Це пробирало до дрижаків і водночас захоплювало.
Тюрин м’яко забрав руку і розгорнув газету.
З першої шпальти воловими очима дивився імператор. Звертався до вірнопідданих. Імперія вступала у війну. Армія Брусова, не заходячи до міста, вирушить відразу на західний кордон. Імператор закликав людей до об’єднання. Інші мали вибір — приєднатися до святого походу чи чекати на вирішення долі.
Полки з Новопечерської фортеці зазнали великих втрат під Кирилівськими пагорбами. Натомість вихор Донцов став місцевим кумиром. Четвертий відділ поки що так і не міг його знайти, але Тюрин знав: революційний рух продовжує ширитися. Тепер вони знають, що Змій пробудився.
На чолі відживленого з’явилася болісна зморшка. Раптом він відчув, як маленька ніжна рука торкнулася щоки. Ніби пелюстка сповзла по шкірі. Він накрив сполохану долоню рукою.
— Я знаю, про що ви думаєте. Кого ж тепер я бачу перед собою,— в очах Айвс загорілися зелені вогники, а поліціянт внутрішньо здригнувся.— І мені дивно, чому ви досі про це думаєте. Я бачу перед собою чиновника з особливих доручень, підполковника Олександра Петровича Тюрина. Видатного сищика і неймовірно цікавого мужчину. І мені байдуже, якого кольору ваша шкіра. Я цього не помічаю. Хоча на дотик вона стала тепліша,— Василина зарум’янилася, але погляду не відвела.— Ось маєте, я це сказала.
Панна Айвс забрала руку, рвучко встала й обтрусила спідницю. Тюрин підвівся слідом, зупинив жінку, розвернув до себе і зазирнув у очі.
— Насправді ні.
«Є лише одне питання, яке потребує відповіді: чи готові ви прийняти себе самого?» — пролунали у голові слова Перетца.
— Що ні? — ледь дихаючи, прошепотіла Василина.
— Я вирішив змінити ім’я на додачу до зовнішності. Лазарус Олександр Петрович, як вам таке?
Панно Айвс голосно видихнула.
— Не знала, що ви вмієте жартувати.
— А я і не жартую, Василино,— Тюрин підійшов ближче і зазирнув у злякані, осяяні весняним сонцем і від того смарагдові очі жінки. Василина закусила нижню губу, а потім, ніби пуп’янок назустріч бджолі, розтулила губи і зайшлася сміхом.
— Добре, Олександре Петровичу Лазарус, тоді поквапмося насолодитися весною. Поки не почалася...— на мить жінка спохмурніла.— Поки можемо,— бадьоро закінчила вона.
Тюрин уже не міг стримувати усмішки. Життєва енергія Василини змушувала забути всі негаразди. Поліціянт нахилився, щоб поправити шнурівку, і на мить зазирнув до калюжі. З блискучої поверхні, як з дзеркала, на нього дивився той самий Олександр Петрович Тюрин. На скронях чорніли плями від електродів; дрібними, ледь помітними лініями перетинали чоло і вилиці шрами; шкіра стала людською, а от очі... Лише на мить, на коротку, ледь вловиму мить замість звичайних людських очей на своєму обличчі Тюрин побачив жовті зміїні очі з чорними, немов розкрита рана, зіницями.
Поліціянт швидко випростався, подав руку Василині й упевнено попрямував широким Бібіковським бульваром.
Із залізничного вокзалу прилинув свист столичного. Біля Першої гімназії гаркнув наказ прикажчик. Мотузки напнулися, і на даху з’явилася нова фігура: Змій Обадія, що бореться з Віщим Ольгом. Тюрин не сумнівався, що ідея встановити статую якщо не на Думі, то на гімназії належить Добриніну чи комусь із ненависників людиноподібних у Думі. Люди не менше за нечисть бажали нового двобою.
Але зараз Тюрин-Лазарус усміхався. Він приймає себе. Нехай так. У попередньому житті Змій виявився правий. У переродженні є неодмінний плюс — щоразу з’являється шанс переписати історію по-новому.
Подяки
Ця книга була б неможлива без літературного об’єднання «Зоряна фортеця». Вперше я обережно зазирнула у світ «Лазаруса» саме завдяки вашому конкурсу фантастичних оповідань. Окремо дякую Сергію Голікову за вдумливе прочитання і перші правки.
Щиро дякую за поради письменнику-фантасту і найкращому вчителю письменницької майстерності Володимиру Арєнєву.
Безмежно вдячна всій команді «Видавничої групи „КМ-Букс“» за те, що повірили у мій текст. Наталю Тисовська, ви — редактор мрії. Щиро вдячна за настанови і життєву мудрість.
Дякую мамі чоловіка — Тетяні Михайлівні — за розуміння і слова підтримки. Неймовірно вдячна моїй мамі Аллі. Твоє героїчне терпіння варте окремої книги.
Дякую синові за час і усмішки. Дякую чоловікові — Леоніду Ємцю — за віру, натхнення і високу планку. Всі вдалі ідеї та вигадки насправді належать тобі. Ти відмовився від прізвища на обкладинці, тож «Лазаруса» я присвячую тобі.
Світлана Тараторіна — журналіст, політтехнолог, фахівець у галузі масових комунікацій. Переможниця конкурсів фантастичних оповідань від літературного об’єднання «Зоряна фортеця» і макабричних оповідань від журналу «Стос».
Роман «Лазарус» здобув першу премію на літературному конкурсі видавництва «КМ-Букс» у номінації «Література для дорослих».
«Лазарус» переконливо свідчить, що з’являється нова українська фантастика — і я щиро заздрю читачам, які її тільки відкривають.
Хочеться знову і знову повертатися у магічний Київ початку XX століття, який начаклувала Світлана Тараторіна, впізнавати знайомі краєвиди й розгадувати таємниці героїв.