Тюрин важко зітхнув. Види по-різному реагують на укуси кощів. Водяники майже не цікавлять тупих немертвих, а от люди страждають найбільше. Це й породжує чутки про нечисть як джерело інфекції.
А головне, жоден розумник із Санітарної комісії досі не зміг пояснити, як відбувається поширення зарази. Поліція тицялася, як сліпе кошеня, знищувала одного коща, обходила район у пошуках інших, а про наступний спалах повідомляли з протилежної дільниці. Скалонне найбільше обурювала настанова губернатора діяти максимально тихо. Ніхто немов не розумів, що місто на межі паніки.
— Олександре Петровичу, прошу. Сідайте, — чиновник з особливих доручень Вишиєвський ввічливо посміхнувся і показав на крісло. На відміну від міської поліції, у канцелярії генерал-губернатора панував робочий спокій. Лише додаткова охорона на вході свідчила про те, що і тут знають про кощів. — Як там у Стрітенській церкві? Побачили щось цікаве? — Вишиєвський примружив єдине око, склав руки на грудях і залишився стояти.
— Нічого особливого, якщо не зважати, що там неподалік, на Стрілецькій, уже зафіксували першого коща, — Олександр Петрович навіть не глянув на крісло.
— І все-таки, — Вишиєвський визирнув у вікно, немов перевіряючи охорону. Тюрин подумав, як же йому незатишно у чужому місті. — Мені доповіли, що на стінах церкви з’явилися чудернацькі малюнки — обличчя людей у кублах змій. Вам не здалося це дивним?
— Олексію Митрофановичу, ви ж мене викликали не про живопис говорити? — Тюрин почав дратуватися. Відчував, що з нього роблять дурня. З того, як Вишиєвський навіть бровою не повів на слова про кощів, було зрозуміло, що увага до випадку у Стрітенській церкві — більш ніж реакція на скарги надокучливого священика. — Чим вас так зацікавили ці малюнки? Вони якось пов’язанні з трупами, які знайшли у церкві двадцять один рік тому? — Тюрин ударив навмання і виявився правий.
Брова над єдиним оком Вишиєвського здивовано стрибнула.
— Ви вже про це чули? Що ж, так навіть краще, — чиновник підійшов до столу, вийняв цигарку. На подив Тюрина, вставив її у мундштук, запалив і елегантно, майже по-жіночому, притулив до губ. — У 1892-му у Стрітенській церкві знайшли трьох чоловіків без слідів насильницької смерті. Тоді подумали, що вони стали жертвами чарів чи випили отрути. Одним словом, якийсь ритуал.
— Вони були змієпоклонцями? — у грудях Тюрина знову похололо.
— Ви знаєте про це більше, ніж я? — насторожився Вишиєвський. Цигарка повисла.
— Ні. Ви сказали про ритуал, справою займався Четвертий відділ, а отже, це точно були змієпоклонці. Там же тільки їхні смерті й розслідують. Але з того, як ви мене запитали, ризикну припустити, що там був замішаний мій батько.
Самовдоволена посмішка зникла з обличчя Вишиєвського. Зрозумів, що його переграли, і тепер, замість витягувати інформацію з Тюрина, мусив сам розповідати.
— Ви мене підловили. Ваш батько довго «розробляв» цю групу змієпоклонців. Туди входили поважні людиноподібні, один гімназист із людей і ваш батько. Оцих трьох з нечисті і знайшли у Стрітенській за два тижні до погрому. Напередодні у вашого батька загострилася нервова хвороба. Щось подібне до того, що він переживав після розкопок у 1874-му. Тому він не брав участі у ритуалі, а поїхав до маєтку. Як ви знаєте, після того ми вже не співпрацювали. Гімназист зник. Є підозри, що під час навали кощів, але переконливих свідчень немає. І тепер ці малюнки зі зміями, у місті вбили прем’єра, схоже на організовану діяльність…
— Ви думаєте, — у Тюрина пересохло в горлі, — хтось вирішив відродити групу змієпоклонців?
Ціла буря пронеслася в голові у Тюрина. Батько мертвий, він у цьому переконаний. Завжди знав і знає тепер. Він має лист з Олександрівської лікарні про його смерть у 1897-му, але ж…
— Це я і хочу, щоб ви з’ясували, — Вишиєвський явно був задоволений ефектом, який справили на синьопикого його слова.
— Як звали гімназиста, що входив до групи? — очі Тюрина гарячково блиснули.
— Учень шостого класу Першої гімназії Сашко Хоменко. Його не було серед мертвих у Стрітенській, але і серед живих його так і не знайшли, — з готовністю відповів Вишиєвський. — І ще одне, Олександре Петровичу, — чиновник підвівся, обійшов стіл і присів біля Тюрина. Відживлений відчув тонкий аромат тютюну. — Я порекомендував, щоб вас долучили до справи Богрова. Поліція знайшла якийсь доказ.
«Найголовніше наостанок», — подумав Тюрин.
— Скалонне сидить, як собака на сіні, — провадив Вишиєвський. — Спробуйте дізнатися, що там у них, і тримайте мене в курсі.