«Аякже, — подумав Тюрин, — я ж ваш агент — в обмін на туманну інформацію про батька. Мабуть, тому і розказали мені про те, що цю групу вів він». Олександр Петрович трохи заспокоївся, хоч тиск у грудях досі не минувся.
Скалонне був чорніший за снігову хмару. Повна протилежність випещеному чиновнику з особливих доручень при канцелярії генерал-губернатора.
Всіма своїми складками і потрійним підборіддям київський поліцмейстер навалився на складені руки, ніби копиця сіна на вила, і втупився у стіл. Вбивство прем’єра під самим носом у міської поліції, поширення інфекції кощів… було над чим сушити голову.
— Ваше високоблагородіє, я просив видати мені справи гімназистів Першої гімназії у зв’язку з неподобствами у Стрітенській церкві… — Олександр Петрович вирішив зайти здалеку.
— Дорогенький мій, ви оце один такий розумний у нас? — Скалонне підняв важкий каламутний погляд. — Немає на вас ні начальства, ні… вищепоставлених? Чого, скажіть на милість, ви полізли у цю справу? Вже всіх кощів переловили?
Тюрин мовчав. Лише жилка на попеченій скроні небезпечно набрякла.
— Чи, думаєте, я не знаю, що ви двом панам служити хочете? Мені натякнули, що було б корисно долучити вас до справи Богрова. Кому корисно — мені? Хочете вивідати, що ми тут знайшли? — як єрихонська труба, заревів міський поліцмейстер. Три підборіддя Скалонне загрозливо затрусилися, а стіл захитався під тиском важких рук. Ніколи доти Тюрин не бачив поліцмейстера таким роздратованим.
— Ваше високоблагородіє, Олександре Олександровичу, я вже раз казав і ще раз повторю: я не збираюся перебігати вам дорогу, — якомога спокійніше проказав Тюрин. — Столичні нікому з нас не довіряють. Ні нечисті, ні людям, що живуть у Межі. Ми з вами в одному човні. Хочу допомогти. Маю зачіпку через Стрітенську церкву. Можливо, все це пов’язано зі змієпоклонцями.
Скалонне обм’як. Згадка про таємний культ змінювала ситуацію. Принаймні тепер Скалонне міг бодай частково перекласти відповідальність за ситуацію у Києві на політичну поліцію.
— Змієпоклонці? — він зміряв відживленого досі недовірливим поглядом, висунув шухляду столу і кинув Тюрину напівспалений зошит. — Знайшли у квартирі Дмитра Богрова. Той ідіот укинув до печі, акурат перед виходом до театру.
Тюрин торкнувся палітурки і затамував подих від подиву. На титулі містився знак, який робили собі члени «Двоголового орла» — буква «о» з гачками обабіч, що символізували голови. Олександр Петрович розгорнув зошит і знову перевірив палітурку.
— Схоже на знак двоголовців, — прокоментував його жест Скалонне, — але не він. Перевернутий догори дригом. Ніби це вже не голови, а якісь ніжки, — іронічно посміхнувся поліцмейстер.
Товста палітурка витримала вогонь. Але всередині залишилися самі клапті. Швидше за все, Богров видирав і нищив сторінки жмутами, а потім кинув у вогонь і палітурку. Вціліла лише остання сторінка. Вона прилипла до форзацу. На ній містилося п’ять прізвищ «херувимів» зі Стрітенської. Проти кожного — нинішній рік і позначка «К1Г».
— Кендрик стоїть під 168 номером. У зошиті було 168 прізвищ? — Тюрин звів на Скалонне ошелешений погляд. — Це тому Рапойто-Дубяго забрав справи гімназистів-першокласників?
Скалонне кивнув.
— Хотіли самі все з’ясувати, поки столичні прискачуть. Але ви маєте рацію, в цій справі є лише дві сторони — ті, хто вболіває за Київ, і ті, хто хоче зруйнувати порядок… — Поліцмейстер махнув пухкою рукою на зошит. — Схоже на список членів якоїсь організації. Може, і змієпоклонців. Давно про них нічого не було чутно. Світ зовсім подурів. Навіть підлітків залучили.
— Я б хотів поговорити з Богровим. Почути його пояснення.
— Ми б усі хотіли, — ніби бризнув отрутою Скалонне. — Цей дурень сьогодні зранку завісився у Лук’янівській в’язниці. І хитро так завісився. Жодна мадам Солоха його чортячу душонку назад прикликати не може. Але ви сходіть — подивіться, поки він ще не розсипався.
Звістка заскочила зненацька. Тепер стала зрозуміла особлива знервованість шефа міської поліції. До всіх неприємностей ще й головний злочинець Імперії наклав на себе руки на ввіреній Скалонне території.
— Я попереджу Рапойто-Дубяга, що вас долучено до справи, — сказав поліцмейстер. — Звітуєте переді мною. Я першим хочу знати, що відбувається у моєму місті. Вам зрозуміло?
Тюрин неуважно кивнув, досі роздивляючись зошит. На зворотні титулу залишилися ледь помітні сліди від першого аркуша. Ніби слова перебилися від натискання пера. Тюрин потер напис і завмер.