— Олександре Олександровичу, розумію, що у погром 1892-го багато хто зникав, — промовив Тюрин з непроникним обличчям, — але, може, ви пригадаєте такого собі гімназиста Сашка Хоменка. Його хтось шукав? Може, родина?
Поліцмейстер на мить замислився, поглянув на мапу, що висіла на стіні, — як і в кабінеті Тюрина, червоним позначалися місця появи кощів, — і промовив:
— У 1892-му Сашка Хоменка шукав Рапойто-Дубяго. Безрезультатно. Хоч і виїв мені мозку з тим гімназистом. Ніби у нього одного зник родич.
Тюрин здивовано вигнув брови.
— Це був його зведений брат, — відказав Скалонне. — А чому ви питаєте? Це теж якось пов’язано зі Стрітенською? — поліцмейстер підозріло примружив очі.
Олександр Петрович виразно промовчав. «От чому найдавніший херувим зі Стрітенської нагадав Рапойто-Дубяга. Це і був Сашко Хоменко. Його брат», — подумав сищик, а вголос сказав:
— Тільки-но щось дізнаюся, першому скажу вам. Обіцяю.
Тюрин схопив зошит і кинувся до свого кабінету.
Перша сторінка зошита Богрова починалася двома словами — «Сашко Хоменко», далі стояв рік — 1892. Цей запис не містив порядкового номеру. За двадцять один рік на сторінки додалося ще 168 прізвищ.
«Хто були ці люди і чому жоден орган порядку не виявив таку велику структуру?» — міркував Тюрин, укотре роздивляючись записи.
Все почалося зі зникнення Сашка Хоменка. Його так і не знайшли. Зараз братові Рапойто-Дубяга мало би бути близько сорока. Можливо, весь цей час Хоменко формував нову армію змієпоклонців? Залучав зовсім юних, до чогось готував, а тому про них не було чути?
Тюрин подивився на ранкову газету, де йшлося про смерть прем’єра. Голову захопили нові думки: Богров учинив теракт самостійно. Тим поставив під удар організацію. Її могли викрити. Тому Хоменко його вбив.
Він зачепився за думку, що в усьому винен зниклий двадцять один рік тому гімназист, але в пам’яті несамохіть спливло пошрамоване батькове обличчя і слова Вишиєвського. Батько «вів» ту групу, що загинула у Стрітенській.
З задуми вивів стукіт. Двері обережно прочинилися, й у шпарину просунулася ряба пика Топчія, а за ним — маска Гальванеску. На людях він продовжував удавати змієголовця.
Олександр Петрович поглянув на годинник — була одинадцята вечора. Залишалося мало часу, щоб оглянути Богрова. Тіла чортів-душоловів розсипалися по-різному, але ніколи не трималися купи довше доби після повернення чортячої душі назад до пекла.
— Я сказав, що ми будемо у трупарні Лук’янівського тюремного замку. Це якщо Рапойто-Дубяго раніше за нас повернеться, — сказав Топчій і пропустив Тюрина поперед себе. Олександр Петрович підморгнув Гальванеску. Той зголосився допомогти з оглядом. Але навіть під маскою читався переляк. Він досі боявся поліції.
IV
У темному брудному підвалі, як колоди на мілині, лежали мертві арештанти. Полчища клопів укривали підлогу. Топчій нервово смикав ногою. Тюрин зловив щура, що вже підіймався штаниною, і кинув у темряву. Тварина відчайдушно запищала.
— Як він помер? — запитав Тюрин у Гальванеску, що схилився на трупом.
Перший злочинець Імперії лежав під електричною лампою на окремому столі. Вузьке інтелігентне обличчя над спиляними рогами застигло у мученицькій покорі. Чортячий п’ятак зблід і вкрився чорними плямами — вірна ознака того, що тіло починає зникати. Смерділо старим цапом і сіркою.
Гальванеску тремтячими руками відвернув брудний комір, по черзі підняв кимсь дбайливо опущені повіки, зазирнув до рота.
— Все правильно. Помер від удушення. Свячена мотузка. Скоріш за все, заклята на мощах Варвари. Так деякі чорти роблять, коли набридає світ.
— І де він її тут узяв? — обурився Тюрин.
— Якийсь йолоп забув забрати в нього шнурівки, — Топчій зняв з ратиці чорта туфлю і покрутив у руках.
«Злочинний недогляд? — подумав Тюрин. — Чи навмисно залишили, щоб кинути підозру в убивстві людського прем’єра на нечисть?»
Підсліпуватий доктор узявся за долоні Богрова, ближче роздивився нігті, ще раз обдивився голову й обличчя.
— Слідів боротьби не бачу. Одяг подертий, але ж його після вбивства прем’єра ледь у театрі не розірвали. А що ми шукаємо, Олександре Петровичу? — Гальванеску запопадливо зазирнув в очі.
Тюрин подивився на чорта і потер груди. Під ребрами знову стиснуло.
— Досі турбує? Може б, зайшли до мене, я подивлюся? — доктор жалісливо скривився. Топчій енергійно закивав.
«Один загриз, другий перетворив на людиноподібного, і тепер ніяк не дадуть мені спокою. Особливо Гальванеску. Була б його воля, замкнув би мене в лабораторії і опікав би як вартісний експонат», — подумав Тюрин, а вголос роздратовано наказав: