— Роздягайте його.
Псевдозмієголовець і вовкулака перезирнулися. Топчій затамував подих і заходився знімати сорочку. Доктор стягнув штани.
Голий Богров справляв ще сумніше враження. Його ноги вкривала чорна, майже овеча вовна. Груди були безволосі та бліді, темний пушок проглядався на плечах, тонкою доріжкою з’єднував пупок і сонячне сплетіння.
— Ось воно! — Олександр Петрович переможно підняв ліву руку мертвяка. Під пахвою на боці виднілося татуювання.
— А впав би-м сім разів на єдинім місці! Знак двоголовців? — здивувався Топчій. — У чорта? Правду кажуть, дочекаємося Змія.
Гальванеску лише здивовано потер очі і прошепотів: «Змієве провидіння!»
Тілом Богрова ширилися темні плями, всередині них уже розгорялося полум’я. От-от спалахне чорт і перетвориться на попіл.
Олександр Петрович дістав аркуш і кількома рухами перемалював нехитре татуювання. Наступної миті Богров спалахнув, а коли жаринки осіли, на столі лишився попіл у формі чортячого тіла.
Тюрин побачив Василину здалеку. Сніг ледь торкався сходів міського музею, не залишаючи слідів. Здавалося, колони тримали не тільки дах, а й важке свинцеве небо. Витончена фігурка наче ширяла у сірому мареві, така ж невагома і тендітна, як перші сніжинки. Панна Айвс помітила відживленого і помахала хутряною муфтою. Була у темному пальті з пишним коміром. Голову прикрашала висока соболина шапка.
Тюрин стримано всміхнувся. У Лаврі твердо вирішив обмежити зустрічі, але навала кощів усе змінила. Айвс попросилася у Санітарну комісію і тепер, разом з іншими відчайдухами, експериментувала з кощами і шукала вакцину від інфекції. Чи не щодня хтось із її групи закінчував у карантині для вкушених, а Тюрин, тамуючи подих, щоранку перевіряв списки нових заражених.
— У вас утомлений вигляд, пане відживлений, — грайливо всміхнулася Василина. Крихітні крапельки заблищали на чорних кучерях.
— Натомість ви — наче троянда на морозі, панно Айвс. І чого ви не поїхали до вашого доктора Фройда у Відень? Здається, ви розказували про якийсь прорив у дослідженнях схиблень людиноподібних?
— А якщо за моєї відсутності вас покусають кощі? Тоді хтось замість мене отримає лаври першості за дослідження впливу отрути кощів на ваш унікальний відживлений організм? — парирувала Василина.
— Боюся, доктор Гальванеску нікого до мене не підпустить, — посміхнувся Тюрин і запропонував їй лікоть.
— О, це так, — Василина підібрала поділ пальта, і вони почали підійматися сходинками. — Як же він нервувався, коли після Лаври, де у вас у грудях проросло те огидне зерно, вас привезли до Олександрівської. Буквально викинув з операційної Вацлава, хоча той уже почав процедуру.
— Вацлав — це упир, що вічно чатує біля вашого кабінету? — Олександр Петрович спохмурнів. Згадав розповідь про стосунки Василини з пацієнтом десмодусом.
— Ви даремно, він чудовий лікар, — безтурботно посміхнулася жінка. — І, до речі, я дещо для вас знайшла. Щодо вашого батька. У 1905-му згоріли всі архіви, але мені вдалося добути записи тодішнього хірурга Олександрівської — Лятошенка. Він потім викладав… Одним словом, ваш батько потрапив до Олександрівської лікарні вже при смерті. Був без тями. За висновками Лятошенка, йому зробили невдалу операцію. Пішов сепсис, і Петро Тюрин помер.
— Яку операцію? — аж зупинився Тюрин.
— У картці не вказано. Ба більше, на думку Лятошенка, в операції не було потреби. Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент. На жаль, більше дізнатися не вдалося. Лятошенко помер минулої зими, — з прикрістю додала Василина.
— А як він дізнався, кого лікує? Батько ж був без пам’яті? І звідки його привезли? Чому не повідомили поліцію? — сипав запитаннями Олександр Петрович. Його очі гарячково палали. Василина, заскочена бурхливою реакцією, відступила на крок.
— Лятошенко описав пацієнта — близько шістдесяти років, волосся русяве…
— Це міг бути хто завгодно! — нетерпляче заперечив Тюрин.
— Так, але Лятошенко написав, що на лівій щоці чоловік мав шрам. Ви мені розповідали про цю ваду батька. Власне, так я його і знайшла. Ви не уявляєте, скільки зусиль я витратила на пошук цих записів…
«Тобто Лятошенко не знав, кого оглядає. Отже, про смерть батька в маєток повідомив хтось інший. Можливо, той, хто його і вбив», — подумав Тюрин, сухо кивнув жінці й потягнув важкі двері. Він не просив її шукати, ба більше, почувався зрадженим, ніби вона без дозволу викинула на світ ганебну сторінку його життя.