Я на мить замружилася, та знову широко розплющила очі.
Відверто кажучи, якби була вільною, мене б це не дуже турбувало.
— Я лише хочу допомогти, ти ж розумієш. Я бажаю тобі лише добра.
— Віриш ти мені чи не віриш, але я також.
Ми почули легкий стукіт у двері, й до кімнати ввійшов Гаррі — з чудовою зачіскою, напахчений різким сосновим одеколоном і в брюках зі стрілками.
— Добридень, — сказав він. — Що тут відбувається? Як сьогодні Ґерваз?
— Набирається сили.
— Це чудово. Просто чудово.
Він швидко перетнув кімнату, потиснув мені руку, а потім поцілував у чоло, а обличчя Джинджер тим часом густо червоніло.
Зрештою на початку травня лікарі були готові відпустити Ґерваза до «Свіфтсдена». І хоча я знала, що без бою не обійдеться, але вважала, що вже час поговорити про Кенію.
— Він не витримає цього переїзду, — прямо сказав мені Менсфілд у прохолодній розкішній бібліотеці свого брата на Коннот-сквер.
— Звичайно, що це має бути не зараз. Може, наступного року?
— Я не збираюся повертатись. Особливо за таких обставин. Ґервазу тут буде набагато краще.
— Як ти можеш ось так узяти й вирвати з коренем усе наше життя, навіть не розглянувши інших варіантів?
— Ти можеш робити що завгодно, — промовив він без жодних емоцій. — Зараз я думаю лише про Ґерваза. Він буде під постійним наглядом медсестер і нянь, а поряд із ним завжди чергуватимуть найкращі лікарі. Він ніколи не стане міцним хлопцем. Ти ж чула, що сказав лікар.
— Чула. Я чула все, що він казав.
Я пильно глянула йому в очі.
— Ти ж розумієш, що таке лихо могло спіткати кого завгодно? Що моя їзда верхи не має до цього жодного відношення?
Його щелепа смикнулася, й він відвернув погляд.
— Хіба це зараз має якесь значення?
— Так. Я думаю, що має.
Протягом кількох тижнів мені вселяли почуття провини ті, хто вважав, що це я зашкодила Ґервазу, поки зрештою не зрозуміли, що звинувачувати в цьому когось безглуздо.
Його майбутнє пов’язували з владою та багатством. Матері Менсфілда я ніколи не подобалася.
Вона наполягала на тому, щоб сина тримали від мене подалі, а Менсфілд закрився й став дуже суворим зі мною.
Двері між нами перетворилися на стіну, й Ґерваз опинився по інший бік.
— Але він також і мій син. Чому я не маю права голосу?
Він знизав плечима, стиснув губи.
— Ти думала лише про себе. І тепер ходять чутки, що дитина від герцога.
— Але це смішно. Я завагітніла в червні. А Гаррі приїхав до Кенії лише в жовтні, коли я вже була на четвертому місяці.
— Гаррі чи Девід? Говорять відразу про двох. Скажи чесно, Берил, тобі не вистачило одного принца? Ти хотіла обох?
Я б дала йому ляпаса, якби мала сили на обурення.
— Мені гидкі ці плітки.
— Тоді запереч усе.
— Я не мушу, особливо тобі! І яке тепер має значення, що думають люди? Дідько забери їх усіх.
Ми й далі сварилися, й слуги по той бік дверей, поза сумнівом, чули вже достатньо, щоб будь-якої миті викласти всі подробиці репортерам «Татлер». Менсфілд намагався змусити мене заявити в «Таймс», що все це вигадки. Його мати нетямилася від страху перед скандалом.
— Подумай про її добре ім’я, — благав Менсфілд. — Пристойність має тут величезне значення.
— Мені набридло робити щось заради пристойності, — випалила я. — Хочу додому.
— Не виводь мене з рівноваги. Я можу зберегти власне ім’я, якщо розлучуся з тобою і назву причиною зраду з герцогом. Ти втратиш усе до останнього пенні й нічого не отримаєш від мене. А ще втратиш Ґерваза.
— Чому б тобі просто не сказати, що не віддаси його мені в будь-якому разі?
Він кинув на мене байдужий погляд. За дверима задзвеніли посудом. Я мало не плакала, та всередині утворилася страшна порожнеча; мовби все це відбувалося зі мною вже багато разів, лише слова були іншими: я була жінкою, котра наважилася думати, що може стати вільною.
— Ну ж бо, зроби це, — нарешті вимовила я. — Зроби мені так боляче, як тільки можеш.
Те, що відбувалося потім, обговорювалось і переповідалося протягом десятків років, звичайно ж, із додаванням до кожного переказу, — все нагадувало дитячу гру в зіпсований телефон, коли навіть найпростіше повідомлення перетворюється на заплутане, дивне, змінене до невпізнанності. Подейкували, що Маркгем штурмував палац із пачкою любовних листів від герцога. Дехто запевняв, що туди приходила його мати й благала аудієнції на королівських перегонах в Аскоті. На світанку вона збудила чи то повірених королеви Марії, чи самого сера Уліка Олександра — хранителя особистого гаманця її Величності. Літня жінка була обурена й налякана, нечемно поводилася й погрожувала. Ніхто не збирався згадувати ім’я королівської особи в заяві про розірвання шлюбу, але вона хотіла заплатити мені, щоб впевнитися в моєму мовчанні: десять тисяч фунтів, тридцять чи п’ятдесят у вигляді капіталу, щорічна рента від якого забезпечить мене до кінця моїх днів — за умови, що заберусь якнайдалі.