Лише серед цієї дикої природи Деніс по-справжньому був самим собою. Дивлячись у замацаний польовий бінокль, він міг чітко оцінити розмір рогів антилопи куду чи бивнів слона. Він знав, як уполювати будь-кого без жодних прорахунків, міг зняти шкіру з тварини настільки швидко й точно, що не лишалося й каплини крові. Але він також пристрасно захоплювався ідеєю збереження світу тварин: не стріляти й не вбивати без необхідності, краще користуватися фотоапаратом. Він вірив у те, що такі сафарі мають силу змінити звичайне полювання з властивим йому спортивним інтересом. Мисливці зможуть отримати Африку, нічого в неї не віднімаючи, не знищуючи її.
Я ніколи не бачила Деніса в такому спокої, як на сафарі. Він мав безпомилковий компас і вмів дивитися на все з розумінням. Він добре знав, що все це вже ніколи не буде таким, як було. Він краще за будь-кого іншого з тих, кого я знала, збагнув мінливість усього навколо. Річ також у тім, що варто лише так і сприймати світ — яким він є, без опору й страху, ні за що не чіплятися, не намагатися пристосувати до себе, присвоїти. Я навчилася цього в часи, коли була Лаквет, але поряд із ним згадала це та відчула ще гостріше.
Більшу частину дня ми йшли солончаками; варто було ступнути на нього, як схожа на матовий шар солі біла кора розсипалася на пил. Крейда була з нами скрізь — по коліна вкривала ноги, в’їдалась у пальці, які стискали ремінь рушниці, пробиралася мені поміж грудей і до рота. Я не могла її позбутися і за якийсь час перестала на неї зважати. Зрозуміла, що взагалі нічого не можу позбутися, і це було тим, що я полюбила в Африці. Вона проникає до тебе всередину й ніколи не вгамовується, ніколи не відпускає.
Цілий день Деніс був радісним та веселим, хоча напередодні увечері випив чимало джину. Для мене було загадкою, як він тримається.
Здоров’я в нього, певно, було волячим, адже він переніс малярію, яка могла вбити бика, і все одно завжди добре почувався, його ніколи не лихоманило.
Сонце пекло мені в тім’я, в плечі та шию, комір змок від свіжого поту, а на одязі, що прилипав до тіла, залишалися колоподібні плями. Мені було важко дихати, я відчувала кожен вдих і видих. Але ми мали пройти певну відстань. Для втоми тут місця не було. Носії вервечкою ішли попереду, і, коли мої очі затуманювалися, тонкі лінії їхніх тіл на тлі широкої білої рівнини перетворювалися на геометричні фігури; їхні кінцівки ставали прямими та косими рисками, символами витривалості.
Пополудні ми зупинилися відпочити в п’янкому затінку великого баобаба. Він був грубим і розлогим, зі смугастою чи то пак хвилястою корою, що чимось нагадувала спідницю або крила. На дереві висіли блідо-коричневі плоди, серед яких бенкетували бабуїни. Кілька тварин сиділи на гілці в нас над головами, й ми чули, як вони з тріском, подібним до звуку маракасів, лущать плоди. На низьку жовту траву біля нас падали шкаралупи, виплюнуте насіння й смердючий послід бабуїнів.
— Можемо змінити місце, — сказав Деніс, коли я скривилася, — або підстрелити одного з них.
Я знала, що він це сказав несерйозно, і теж пожартувала:
— Лишень не заради мене. Я можу прямо зараз лягти у лайно та заснути.
Він розсміявся.
— Фізичні зусилля роблять свою справу. Невдовзі цілком загартуєшся.
— Я й до цього була не надто розніженою.
— Атож, я це одразу помітив.
Я глянула на нього, й мені стало цікаво, що ще він помітив, коли вперше мене зустрів, — чи відчув ту саму іскру впізнавання, яку відчула я: щось гостро знайоме, ніби ми вже колись зустрічалися.
— Ти коли-небудь думав, що все може так статися?
— Що ми опинимося під цим жахливим деревом?
Він розсміявся.
— Не можу бути певним, — сказав він, щойно на нас знову посипалася порохня. — Але я міг би до цього звикнути.
Надвечір ми дісталися до річки та розбили табір. З’їли молоду антилопу куду, яку цього ранку підстрелив та оббілував Деніс, а потім пили каву й дивилися на вогонь, який клацав полінами й закручувався в спіраль, забарвлюючи дим багрянцем.
— Одного разу Танні прогнала двох левів лише самим батогом із сиром’ятної шкіри, — сказав він. — Вони з Бліксом переганяли худобу, й, коли він пішов підстрелити їм щось на обід, серед тварин зчинився страшенний переполох. Носії розбіглися, мов миші, й там залишилася лише бідолашна Танні, а тим часом леви вже стали на спини своєї здобичі. Що найсмішніше, так це те, що гвинтівки на той час були запаковані у валізах.