— Чудово, — сказав Бой, коли Джок пішов.
Я відчула неспокій у його голосі.
— Дякую, що заступився. Не хочеш випити? Мені б не завадило.
Ми пішли до бару по пляшку й келихи, а потім вийшли з ними на одну з нижніх веранд. За рогом рельєфної рожевої стіни я розгледіла майданчик для гри в крокет, де яскраво розфарбовані ключки лежали в траві, а кулі чекали на чийсь блискучий удар. Носії та коридорні в білих рукавичках сновигали туди-сюди з головних дверей і назад, але нас майже цілком укривала тінь.
— Ніколи не думала, що вийду заміж, — сказала я Бою, коли він налив кожному.
Віскі заспокійливо хлюпалося в невисоких келихах.
— Мені було б набагато краще самій.
— Ти не мусиш мені нічого пояснювати.
— У всякому разі не впевнена, що змогла б це зробити.
Поки ми кілька хвилин сиділи в тиші, я дивилася на його обличчя та руки. У напівтемряві вони здавалися сіруватими й плямистими від тіней, ласкавими з вигляду. Його сережка була єдиною світлою цяткою, мовби перехоплювала промінь з якогось іншого місця або часу.
— Я більше не намагаюся зрозуміти людей, — сказав він. — У коней та овець набагато більше цього клятого глузду.
Я кивнула. Завжди думала так само.
— Вважаєш мене зовсім дурною через те, що обрала цей шлях? Стати тренером, я маю на увазі...
Він похитав головою.
— Ти намагаєшся вдавати невразливу, і це має сенс. Жінці завжди доводиться працювати вдвічі більше заради кожної дрібниці. Не впевнений, що зміг би так само.
Він підпалив цигарку та затягнувся, її кінчик спалахнув червоним у темряві. Бой випустив дим та глянув на мене:
— Насправді, я думаю, що ти доволі хоробра.
Хоробра? Сподіваюся, так. Я поглянула на нього, на грубі браслети зі слонового бивня, на кістяний підвісок, що звисав із шиї на шкіряному ремінці, як у місцевих жителів. Він носив сорочку барви морської хвилі, тимчасом як усі тут носили хакі. Зважаючи на все, він ще той тип, але він був тут. І я знала, що він хоче мене. Все це промчало в голові за частку секунди, я потягнулася до його цигарки та відкинула її до блідо-рожевої стіни. Бой нахилився до мене, відкриваючи мого рота своїм, язик був гарячим і гладеньким. Я не думала про опір чи про будь-що інше. Однією рукою він торкався до моєї блузи спереду, а іншою прослизнув між моїх колін із гарячим натиском, на який неможливо було не відгукнутися. Прагнення дотику, прагнення цього, здавалося, підіймалося звідкілясь з-під споду. Можливо, воно завжди там було, спало, мов звір. Я не знала. Я провела рукою по його стегнах, вигинаючись під ним, і припала ротом до його шиї.
— Ти небезпечна, — прошепотів він.
— Ти про Джока?
— І страшенно молода.
— Хочеш припинити?
— Ні.
Тієї ночі ми більше не розмовляли. Відчуття його шкіри та губ ніяк не пов’язувалися з рештою мого життя. Це нічого не означало й не мусило мати жодних наслідків — чи то мені так здавалося. Звуки ночі підіймались у прохолодне повітря за стіною веранди, і всі думки про обачність вислизнули геть.
20
оли я повернулася в «Істлі», було вже пізно. Занадто збуджена, щоб заснути, я впала на розкладачку, але все-таки задрімала. На світанку встала та пішла працювати, як завжди. Мусила готуватися до наступних перегонів, і все що було в мене з Боєм, а до того — з Джоком, полишило мої думки. Все одно я не знала, що з ними обома робити.
Джок з’явився лише тоді, коли моя друга кобила — Шедоу Кантрі — вже пробігла та посіла поважне третє місце. Він поводився не так, як учора, не грівся більше в промінні моєї слави, а зачекав, поки натовп розійдеться, і лише по тому підійшов, ніби між нами нічого не сталося. Втім його трохи випередили Кокі Біркбек і худорлявий чорнявий хлопець, зовсім не схожий на Брора Бліксена. Його звали Бен, і він виявився чоловіком Кокі.
Якщо Кокі й помітила мій зацікавлений погляд, то не виказала цього. Натомість вона привітала мене з перегонами, а далі Джок пояснив, що Бен хоче серйозніше зайнятися кіньми, й запропонував нам випити вчотирьох.
Я чекала на те, що Джок знову щось утне: схопить мене, як учора, або почне погрожувати, попереджати... Я чекала від нього чого завгодно — аж до натяків, що він якось дізнався про нас із Боєм Лонгом. Але, здавалося, його цікавили самі лишень справи.
— Коли Бен знайде потрібного коня, ти його тренуватимеш, — сказав Джок, коли ми влаштувалися з коктейлями в барі.
— Якщо лишень Деламер зможе без вас обійтися, — додав Бен. — До того ж мені подобається та частина країни. І я вже пригледів одну ділянку землі поряд із вашою.