— Що скажеш? — спитав Берклі.
— У ньому щось є, — мусила визнати я.
— Скільки за нього запропонуєш?
Я не мала грошей, але доводилося вдавати торг, і це також було в моїй крові.
— П’ятдесят фунтів?
— Я більше витратив на шампанське, яке ви п’єте!
Вони з Денісом розсміялися, але я зрозуміла, що Берклі також любив поторгуватися.
— Тобі треба побачити, як він іде галопом. Я попрошу конюха вивести його.
— Не турбуйся, — сказала я. — Проїдуся на ньому сама.
Мені знадобилося менше п’яти хвилин, щоб позичити штани та перевдягнутися. Коли вийшла з будинку, на газоні вже зібралися люди. І хоча Берклі усміхнувся, коли побачив мене в такому одязі, я знала, що все це личить мені й не варто бентежитися перед його родовитими друзями. Сидіти в сідлі для мене було так само природно, як ходити, — можливо, навіть більш природно.
Я легенько підштовхнула Солдата, щоб відійшов подалі від спостерігачів, але за якусь хвилину вже забула про все навколо. За вигоном була ґрунтова доріжка, що вела повз кілька фермерських будівель з бляшаними дахами та спускалася схилом донизу, збігаючи в невелику улоговину з клаптиками чагарнику. Я попрямувала туди, пустила Солдата широкою риссю. Він мав міцну спину, його округлі боки були такими само зручними, як оббите ситцем крісло. Поки що я не знала, чи може він по-справжньому мчати, однак Берклі наполягав, тож ми прискорилися. За мить задні та передні ноги коня напружилися. У легкому галопі його крок був плавним і пружним водночас, а шия залишалася розслабленою. Я вже забула задоволення від їзди на новому коні — те відчуття сили, що підіймається руками від шкіряних віжок та ногами від кінських боків. Я погнала ще швидше, тіло Солдата почало розтягуватися від середини, м’язи напружились, і він полетів.
А ж раптом, мов лопнула струна, — кінь завмер. На середньому кроці його передні ноги різко загальмували, мене хитнуло вперед, на його шию, мовби ззаду хльоснули батогом. Перш ніж я встигла отямитися, кінь став дибки, крутнувся вбік і різко заіржав. Мене підкинуло в повітря. Я важко впала на бік, зуби клацнули на язиці. Відчула присмак крові, а в стегні вибухнув біль. Десь позаду знову пронизливо заверещав кінь. Я здригнулася, знаючи, що коли він знову стане дибки, то може вбити мене копитами, але за мить він стрілою помчав геть. Лише тоді я побачила змію.
Вона була за п’ять метрів від того місця, де я впала, згорнута в кільце, мов чорна стрічка, та стежила за мною. Коли я здригнулася, верхня частина її довгого тіла з запаморочливою швидкістю пружно підскочила. Її блідо-смугаста шия роздулася в щось подібне до каптура. Я знала, що це кобра. В нас у Нджоро їх не було, і я ніколи не бачила саме такого різновиду змій — смугастих і гостроголових, — але батько розповідав мені, що багато видів кобр можуть стрибати на відстань, більшу за їхню довжину. Деякі можуть також випльовувати отруту, але більшість змій неохоче вступають у протиборство.
Усього за кілька сантиметрів від мене лежала покручена гілка червоного дерева. Я могла б дотягнутися до неї та, розмахуючи перед собою цією зброєю, відбити напад, якщо він таки буде. Я готувалася, спостерігаючи за рухом її голови. Холодні скляні очі нагадували маленькі чорні намистини. Звиваючись, змія також не зводила з мене погляду, її блідий язик вібрував у повітрі. Я спробувала заспокоїтися і якомога повільніше простягнула руку до палиці.
— Не ворушися, — раптом почула позаду.
Не було нічиїх кроків, принаймні я нічого не чула, але кобра здибилася вище. Вона наполовину піднялася над землею, показала живіт у жовтаві смуги. Її каптур повністю розкрився. Це було останнє попередження перед нападом. Я щосили замружилася й підняла руки, щоб затулитися. Тої миті пролунав постріл. Він був так близько, що я відчула удар у голову. У вухах дзвеніло. Ще до того, як розійшлося околицею відлуння пострілу, я побачила Деніса. Він зробив крок уперед і вистрілив ще раз. Обидва постріли були влучними, другий — у шию змії; вона відстрибнула вбік. Шматочки її плоті з кров’ю яскравими бризками розлетілися по пилюзі. Коли все затихло, Деніс повернувся до мене та холодно спитав:
— З тобою все гаразд?
— Здається, так.
Коли я підвелася, біль спалахнув у боці та вздовж стегна. Коліна тремтіли й підгиналися.
— З цими кобрами завжди неприємності. Добре, що ти не встигла наробити дурниць.
— Як же ви мене знайшли?
— Побачив, що кінь повернувся, й подумав, що така дівчина точно не випаде із сідла без причини. А далі я просто відстежив сліди.
Він був такий спокійний, мовби нічого не сталося.