— Звучить так, ніби ви щодня таке робите.
— Не щодня, але часом роблю, — він криво усміхнувся. — Ходімо назад?
І хоча я, напевне, могла впоратися сама, Деніс звелів обпертися на нього. Я відчула запах його бавовняної сорочки й шкіри — відчула його силу та міць. Я досі була вражена холодною ясністю його голосу під час протистояння зі змією. Я розуміла: прицілюючись, він не думав ні про що інше. Не часто зустрінеш чоловіка з такою витримкою.
Ми прийшли до будинку надто швидко. Берклі вибіг назустріч, присоромлений і стривожений, а Ді по-батьківськи насупився.
— Якого дідька ви ризикуєте моїм найкращим тренером? — накинувся він на Берклі.
— Зі мною все гаразд, — сказала я. — Не сталося нічого особливого.
Деніс також не загострював загальної уваги на цій події, ніби ми з ним домовилися без слів. Він нічого не казав про свій вчинок і поводився так, неначе все те було звичайною справою. На мене ж він справив надзвичайне враження. До кінця дня ми про це зовсім не згадували, що теж промовляло на користь Деніса. Але спогад пронизував наступні години, нібито натягнув між нами невидиму мотузку чи дріт. Ми розмовляли про інше: про те, що він досі згадує Ітон, про те, як випадково 1910-го потрапив до Кенії, хоча планував оселитися в Південній Африці.
— Що ж вас тут привабило? — запитала я Деніса.
— У Кенії? Майже все. Гадаю, я завжди намагався втекти.
— Втекти від чого?
— Не знаю. Можливо, від вузького визначення того, яким повинно бути життя. Чи того, ким ти повинен у ньому бути.
Я усміхнулася.
— Повинен — не ваше слово, чи не так?
— Уже здогадалася?
— Мені також ніколи не подобалося це слово.
На мить наші очі зустрілися, і між нами пролетіла іскра. Ми повністю розуміли одне одного. Потім з’явився Берклі, й двоє друзів заговорили про війну. Згадували, як були зараховані до розвідницького загону поблизу кордону Німецької Східної Африки та Кіліманджаро.
— Побоююсь, що ми не зажили великої слави, — сказав Деніс і для мене додав:
— Більшість наших втрат — через муху цеце та рагу з чагарникових пацюків.
Їхнє спілкування нагадувало танок; удвох вони були веселими та кмітливими — легшими за повітря. Невдовзі ми всі сп’яніли від шампанського, а тим часом зовсім споночіло.
— Давайте візьмемо кілька пляшок та поїдемо до «Мбоґані», — раптом звернувся Деніс до Берклі. — Баронеса сьогодні сама.
Баронеса? У голові щось бренькнуло. Кокі Біркбек щось таке казала в Норфолку, коли розповідала про Блікса та його дружину.
— Я не можу піти з власної вечірки, — сказав Берклі. — Тим паче, що вже надто пізно й нікому з нас не можна сідати за кермо.
— У мене є мати, красно дякую.
Деніс повернувся до Берклі спиною та глянув на мене.
— Хочеш проїхатися, Берил?
Берклі похитав головою. Я на мить замислилася, міркуючи, наскільки серйозною була пропозиція Деніса та чи справді йдеться про дружину Блікса. Але перш ніж я щось вирішила чи вимовила бодай слово, Деніс пішов до бару, узяв три пляшки шампанського та попрямував до дверей. Берклі розсміявся. Я була ошелешена.
— На добраніч, — проспівав Деніс, ледь озирнувшись через плече, й зник.
— Чи не хильнути нам ще по чарочці та не лягти спати? — спитав Берклі.
Я досі нічого не розуміла.
— А що тут зараз відбувалося?
— Деніс, просто Деніс, — загадково сказав він і потягнувся до моєї руки.
22
и з Ді залишились у Берклі — ночували просто неба на купі сомалійських ковдр, поряд із кількома іншими гостями напідпитку.
Щоразу, коли я переверталася на інший бік, біль у стегні нагадував про себе й перед очима, мов привид, манячів образ Деніса. Наступного дня він не повернувся до того часу, коли нам треба було. Це чомусь зробило його ще привабливішим для мене. Можливо, нас дивним чином поєднав той випадок із коброю, або Деніс просто був упевненішим у собі за більшість чоловіків, яких я досі зустрічала. Так чи інакше, я вже думала про те, як добре було б побачити його знову.
— Передайте Денісу моє вітання, гаразд? — звернулась я до Берклі, коли Ді пішов по свою автівку.
— Що? — він запитально на мене глянув. — Будь ласка, люба, тільки не кажи мені, що ти також закохалася у Фінча Гаттона.
— Дурниці, — я відчула, як спалахнуло обличчя. — Він мені просто подобається.
— Саме з цього все й починається.
Він пригладив вуса.
— Я ще не зустрічав жінки, яка могла йому опиратися. У нього закохуються десятками, але він, здається, ніколи не закохується сам.