— Він на сафарі. Я не очікую його принаймні ще місяць.
Місяць? Однак перш ніж я відчула себе пригніченою та ще більш розгубленою, не знаючи, з чого почати, вона повідомила, що Деніс про мене розповідав і що вона буде рада моєму товариству.
— Здається, я вже багато днів розмовляю лише із собаками.
Вона усміхнулася, й риси її обличчя пом’якшали.
— А ще в мене є нові платівки для фонографа. Любите музику?
— Люблю, але не надто на ній знаюся.
— Я завжди намагаюся дізнаватися про щось нове. Друзі кажуть, що в мене старомодні смаки.
Вона кумедно скривилася й зітхнула.
— Ну що ж, давайте подбаємо про вашого коня.
Будинок Карен нагадав мені мої відвідини леді Ді на «Екватор Ранч» у дитинстві — якістю речей та вишуканістю в кожній дрібниці. За широкими вхідними дверима стелилися паркетом багатобарвні килими, які поєднували та зігрівали кімнати. Там були блискучі дерев’яні столи, пухкі, оббиті ситцем дивани й м’які крісла; на кожному вікні висіли важкі штори, у вазах та горщиках стояли квіти. А ще тут було безліч полиць із книгами в гарних палітурках. І коли я глянула на них, то гостро відчула свою недовершену освіту. Я провела рукою по корінцях книг одного з рядів. На кінчиках пальців не залишилося й порошинки.
— Ви справді їх усі прочитали? — запитала я.
— Звичайно. Вони не раз рятували мене. Інколи ночі тут тягнуться дуже повільно, особливо, коли добрі друзі тебе покидають.
Я подумала, чи не Деніса вона має на увазі, але господиня не продовжила й не пояснила. Натомість показала мені невеличку кімнату для гостей, де я могла помитися, а по тому ми зустрілися на веранді за чаєм. Її служник — Джума — наливав нам із порцелянового чайника, й білі рукавички трохи сповзали з його тонких чорних зап’ясть. Він підносив тарілку з печивом та цукерками з церемонністю, якої я не бачила в багатьох слуг, не лише в цих краях.
— Я приїхала просити вас про послугу, — сказала я, коли Джума вийшов. — Але ви вже, певно, про це здогадалися.
— Отже, ви хочете залишитися?
Вона говорила з виразним акцентом. Від погляду її гарних темних очей я трохи ніяковіла. Здавалося, вони не просто дивляться, а щось бачать.
— Не зовсім так. Моя мати повертається до Кенії після багатьох років відсутності. Я подумала, що можна було б скористатися вашим будинком, якщо він порожній. Вона, звичайно, заплатить справедливу ціну.
— Ну звісно, нехай приїздить. Тут уже давно ніхто не жив. Мені буде приємно бачити її тут, і вам, гадаю, також.
— Насправді, вона не...
Я не знала, як усе пояснити.
— Ми не дуже добре знаємо одна одну.
— Розумію.
Її очі знову зупинилися на моєму обличчі, й мені стало незатишно в кріслі.
— У такому разі дуже мило з вашого боку допомагати їй.
— Можливо, — сказала я, не бажаючи продовжувати.
Мій погляд привернули п’ять блакитних пагорбів, що створювали хвилясту лінію хребта за будинком. Я не могла відвернути від них погляду.
— Хіба вони не чудові? — запитала Карен. — Я люблю їх до нестями.
Вона стиснула кулак і показала, як форма гребеня нагадує кісточки пальців.
— У Данії нема нічого подібного. Нічого, схожого на те, що тут.
Вона дістала з кишені тонкий срібний портсигар та закурила, струшуючи попіл і знімаючи крихти тютюну з язика, — й при цьому не зводила очей з мого обличчя.
— Знаєте, засмагла шкіра дуже пасує до вашого волосся, — нарешті сказала вона. — Певно, ви одна з найвродливіших дівчат, яких я тут зустрічала. Читала в газеті Найробі про ваш успіх на перегонах. Це не легка справа для жінки, і товариство тут не дуже приємне, чи не так?
— Ви маєте на увазі плітки?
Вона кивнула.
— Найробі таке маленьке містечко. Настільки провінційне, що навіть смішно, враховуючи розміри самої Кенії. Можна подумати, що ми всі сидимо одне біля одного та перешіптуємося між вікнами, хоча насправді між нашими будинками сотні кілометрів.
— Я це ненавиджу. Чому люди так прагнуть знати кожну дрібницю про нас? Чи не повинні деякі речі залишатися особистими?
— Вас так хвилює, що думають інші?
Її обличчя було різким, загадковим та гарним, і чорні, глибоко посаджені очі вражали глибиною, яку нечасто побачиш. Вона була старша за мене на десять чи п’ятнадцять років, але її привабливості неможливо було не помічати.
— Інколи все це стає мені поперек горла. Думаю, я вийшла заміж надто молодою.
— Вік не мав би значення, якби це був ваш чоловік, по-справжньому ваш. Правильне поєднання все змінює.