— Молодшим братом? Отже, він не зміг би запропонувати вам титул?
— Ні. Лише кохання.
Вона похмуро всміхнулася.
— Але цього не сталося. А потім Брор почав думати про нове життя тут, в Африці. Якби ж лишень це не принесло гору боргів.
— Ви досі його кохаєте?
— Я б хотіла сказати «ні». Але Африка завжди пропонує те, до чого ти не готовий. Я запевняла себе, що ми матимемо все... дітей, відданість, вірність.
Вона заплющила очі й знову їх розплющила, в чорних зіницях палахкотіли вогники.
— Може, він не здатний кохати лише одну жінку. Або здатний, але не мене. Він ніколи не був мені вірним, навіть на самому початку, і тепер мені смішно згадувати, що колись гадала, буцімто готова до шлюбу з Брором, хоча, насправді, не мала про все це навіть приблизного уявлення.
Я підкріпила себе ковтком кальвадосу.
— Здається, що ви говорите про мій шлюб. Я відчуваю те саме.
— А як твоє розлучення? Гадаєш, ти його отримаєш?
— Сподіваюся. Наразі боюся застосовувати будь-який тиск.
— Ми всі багато чого боїмося, але якщо ми себе принижуємо чи дозволяємо страху нас обмежувати, тоді собі не належимо — чи не так? Справжнє питання: чи зважимося ми ризикнути заради того, щоб бути щасливим.
— А ви щасливі, Карен?
— Ще ні. Але збираюся.
26
авдяки телеграфові ми з Кларою домовилися про все дуже швидко. Вона була впевнена, що будинок буде чудовим і щосили мені дякувала. Але навіть така близькість мене бентежила. Я не мала матері більш ніж шістнадцять років, і тепер зовсім не знала, як із нею поводитися, навіть у телеграмі. Мені з величезною працею давався кожен рядок: я постійно запитувала в себе, наскільки приязною або наскільки очужілою мушу бути. Я не мала жодного досвіду в таких ситуаціях. Не було навіть натяку на якусь спорідненість між нами — ми ніби вже й не були матір’ю та дочкою, але й залишалися не зовсім чужими. Це збивало мене з пантелику.
З одного Клариного повідомлення я дізналася, що мій брат Дікі багато років жив у Кенії та наразі працює жокеєм в одній непоганій стайні в Елдореті, трохи далі на північ. Я не могла в це повірити. Дікі був тут, у моєму світі, і я про це нічого не знала? Що це означало? Чи зможемо ми колись знову сприймати одне одного як членів сім’ї? Чи хотіла б я цього? І чи це взагалі можливо?
Мене роздирали ці суперечливі почуття, поки наприкінці травня нарешті не прибула Клара. Автівкою, позиченою у Ді, я поїхала зустрітися з нею в готелі «Норфолк»: мої руки тремтіли, в горлі застрягла грудка. Долоні змокли, з-під колін теж струмував піт, ніби від нападу невідомої лихоманки. Поки мати й хлопчики спускалися вниз до кафетерію, мені хотілося десь заховатися. До того я силкувалася згадати материне обличчя, запитуючи себе, чи зможу впізнати її. Але в нас на двох було одне обличчя, з однаково високими вилицями й чолом, і ті самі блідо-блакитні очі. Коли я дивилася на матір, у мене з’явилося дивне невиразне відчуття, мовби я зустріла загублену тінь самої себе, — і я була рада, що хлопчики, які були поряд, відволікли мене від цих думок. Їм було сім та дев’ять років; обидва білявенькі, чистенькі, гладенько зачесані, вони спочатку дуже соромилися. Сховалися за материну спину, коли вона підійшла, щоб мене обійняти. Заскочена зненацька, я зачепилася ліктем за її капелюх і сахнулася, вражена та вкрай збентежена. Я не бажала її обіймів, але чого саме я бажала?
— Як минула ваша подорож? — знайшла я нарешті, що спитати.
— Хвилі були просто величезні, — сказав старший, Івен.
— Івена знудило просто на кораблі, — докинув Алекс. — Двічі.
— Це було справжнє випробування, — підтвердила Клара. — Але нарешті ми тут.
Ми сіли за вузький стіл, і хлопці накинулися на солодощі, немовби щойно вирвалися з клітки.
— Ти справді дуже вродлива, — промовила Клара. — І тепер одружена, я знаю.
Я не знала, як їй відповідати, лише кивнула.
— Гаррі був радістю мого життя.
Губи в Клари затремтіли, в очах блиснули сльози.
— Ти навіть не уявляєш, як тяжко нам було з цими боргами та невизначеністю. І тепер я знову сама.
Я приголомшено дивилась, як вона витирає хустинкою сльози. Чомусь думала, що вона спробує все пояснити або вибачитися. Що вона з жалем спитає про Клатта або про те, як почуваюсь я. Але її цілком поглинула власна сумна історія, зовсім недавня, мовби інших не було.
— «Мбаґаті» дуже красивий, — із зусиллям вичавила я, щоб змінити тему. — Хлопчикам там сподобається. Вони зможуть бігати там скільки завгодно, можливо, навіть ходити до школи. Баронеса знайшла вчителя для дітей кікуйю на своїй землі.