— Ти не можеш повертатися такої сльоти, — сказала Карен наступного ранку; вона стояла на відкритій веранді й дивилася на сірі потоки, що падали згори.
— Ді мене шукатиме. Я маю спробувати.
— Він розумна людина... У всякому разі, час від часу. Ти ж не можеш поплисти додому.
Ми ще не закінчили розмови, як у дім забіг майже голий сомалійських хлопчик; з його струнких стегон стікало червонясте болото.
— Бедар їде, — оголосив він. — Незабаром буде тут. Вочевидь, Бедар — це Деніс. З обличчя Карен було помітно, яким щастям для неї стала ця новина; вона завела хлопця в дім і наполягла на тому, щоб він помився, перевдягнуся та поїв, перш ніж іти.
— Денісові слуги надзвичайно йому віддані, — сказала вона, витираючи бавовняною ганчіркою мокрі сліди, які залишили на плитці босі ноги хлопчика. Навколо товклися слуги, але їй, певно, подобалося працювати самій.
— Вони вважають Деніса одним із них. Гадаю, вони б лягли левові в пащу, якби він попросив.
Я відчула, що вона потроху втрачає пильність, і поволі почала наближатися до більш особистого.
— А як ви потоваришували?
— На полюванні кілька років тому. Він приїхав із Деламером та зліг із жахливою лихоманкою, тож мусив залишитися. Я тоді вже зневірилася знайти тут собі товариство, аж раптом трапився він.
Карен на мить відірвалася від роботи.
— Щиро кажучи, я ніколи раніше не зустрічала такої розумної людини. Це була найприємніша несподіванка за цілий рік.
— Навіть у лихоманці він був такий розумний?
— Так, навіть у лихоманці.
Вона усміхнулася.
— Проте потім я поїхала додому, а далі поїхав він, і лише останнім часом наша дружба відродилася знову. Мені дуже пощастило.
Вона випросталася й витерла руки об фартух. З-за відчинених дверей на нас дивилося непривітне низьке небо: дощ не вщухав.
— Я попрошу когось із хлопців привести твого коня, якщо бажаєш. Лише якщо ти не передумала.
Я уявила слизьку дорогу до «Соясамбу», а потім — горіхові очі та сміх Деніса. Мені хотілося побачити його знову, а ще — дізнатися про їхні стосунки з Карен.
— Думаю, доведеться залишитися, — сказала. — Дощ скінчиться не скоро.
Цілий день Карен готувалася до приїзду Деніса: складала меню для обіду, змушувала служників чистити дім згори донизу. Нарешті, сомалійський хлопчик від Деніса з’явився знову, а невдовзі після нього й сам Деніс, мокрий до нитки, але все одно чомусь веселий. Він незворушно їхав собі верхи під зливою, а його не менш витривалий сомалійський слуга, Білліа, йшов пішки.
— Тепер мені трохи незручно затримуватися через дощ, коли вам так добре вдалося дістатися додому, — зізналась я по тому, як ми привіталися.
— Я ще не розповів про ті ділянки шляху, де моєму коневі було по шию.
Він скоса глянув на мене й скинув свого капелюха, з якого стікала вода.
— До того ж приємно тебе бачити.
Карен повела його в дім, щоб відпочив перед обідом, а я пішла до бібліотеки, бо несподівано почала нервувати. Не знала, що зі мною, але поки гортала сторінки романів Теккерея та переглядала книги, які для мене відклала Карен, зрозуміла, що читаю той самий уривок знову й знову, нічого не тямлячи; маленька сова Мінерва зі свого сідала схиляла голову й вивчала мене своїми великими круглими очима, що не кліпали. Вона була схожа на пернате яблуко з блискучим дзьобом, подібним до гачка на застібці черевика. Я підійшла до неї та спробувала виказати своє дружнє ставлення — погладила її одним пальцем, як це робила Карен, — і, здається, зрештою це її переконало.
Можливо, те, що я відчувала, це лише звичайна невпевненість, думала я, знову дивлячись на грубий стос книжок. Деніс і Карен такі розумні... поряд із ними я могла почуватися дурепою. Чого мені не сиділося в школі ще кілька років? Набралася б хоч якихось знань — байдуже, що вони не мали б нічого спільного з кіньми, фермою чи полюванням у товаристві Кібії. Проте я так прагнула повернутися додому — туди, де мені все знайоме й рідне, — що навіть не думала, що якісь знання з книжок зможуть стати мені в пригоді. Тепер, мабуть, уже запізно. Я могла б нині спробувати запам’ятати кілька дотепних висловів із Теккерея і, можливо, здатися розумнішою, ніж є, під час розмови за обідом, але це було б лише грою, у якій я вдавала б із себе погіршену версію Карен.
— Дурепа, — роздратовано вилаяла я себе, а Мінерва простягнула мені один смугастий жовтий кіготь. На краще чи на гірше — але я така, як є. І все станеться, як станеться.
За довгі тижні серед чагарників Деніс надто знудився за розмовами. Поки ми обідали томатною юшкою, бланшованою брюссельською капустою і палтусом по-голландськи, що просто танув на язиці, він розповідав нам, як повертався північними краями. Зупинявся в якомусь своєму маєтку біля Елдорета й бачив туристів, які полювали на дичину: стріляли з легкових автомобілів і залишали тіла мертвих тварин гнити.