— О Господи!
Я ніколи про це не чула.
— Це ж просто бійня.
— Я звинувачую в усьому Тедді Рузвельта, — сказав він. — Ці його фотографії з широко розставленими ногами, де він поряд з убитими слонами, мов якийсь пірат. Це виявилося занадто привабливим. Занадто простим.
— Мені здавалося, його полювання мало на меті збір зразків для музеїв, — сказала Карен.
— Не дозволяй згадкам про музеї дурити себе. Він поводився як спортсмен та заходив щораз далі.
Деніс відсунув свій стілець та закурив сигару.
— Мене непокоїть не стільки Рузвельт, стільки те, що він розпочав. Ці тварини вмирають лише тому, що хтось напився та зарядив рушницю.
— Можливо, одного дня вийде певний закон, — сказала Карен.
— Можливо. Але між тим, сподіваюся, що не натраплю на когось із цих веселунів, бо тоді я за себе не ручаюсь.
— Ти хочеш, щоб усе повернулося до часів райського саду.
Очі Карен — глибокі та насичено-чорні — блиснули у світлі свічок.
— Деніс дуже добре пам’ятає, яким незайманим усе було раніше, — сказала вона мені.
— Я також. Це важко забути.
— У нас зовсім недовго гостювала мати Берил, — розповіла Денісу Карен, а потім додала: — Я думала, вона орендуватиме «Мбаґаті».
— О, — здивувався він. — Я гадав, ваша мати померла.
— Це не так далеко від правди. Вона покинула нас, коли я була зовсім малою.
— Я б не змогла вижити без любові моєї матері, — сказала Карен. — Я пишу їй щотижня — у неділю, й не уявляю життя без її листів. Цього тижня я розповім їй про тебе та скажу, що ти схожа на Мону Лізу. Ти дозволиш якось тебе намалювати? Ти будеш прекрасною натурницею. Ось хоча б зараз: прекрасна й водночас трохи розгублена.
Я зашарілася. Вона говорила так відверто, а на додачу ці очі, від яких, здається, нічого не приховаєш.
— Це ж насправді не відображається на моєму обличчі?
— Пробач і спробуй не ображатися. Люди мене дуже цікавлять. Кожна людина — дивовижна загадка. Ви лишень подумайте: половину свого часу ми не знаємо, що робимо, але все одно живемо.
— Так, — сказав Деніс. — Шукаємо щось важливе й деколи йдемо не тим шляхом, самі цього не помічаючи.
Він потягнувся та знову вмостився у своєму місці, мов довголапий кіт на сонці.
— Іноді ніхто не знає, яка між цими шляхами різниця, й особливо — клятий бідолашний пілігрим.
Він майже непомітно підморгнув мені.
— А як щодо історії? Жодної вечері без оповіді.
Я думала про те, що могла б їм розповісти, й нарешті зупинилася на випадку з Падді: тому дні на фермі в Елкінґтонів. Бажаючи привернути їхню увагу, я описала все, що пам’ятала від самого початку — нашу поїздку верхи до станції Кабете та батьківську промову про левів. Про Бішона Сінґха з його тюрбаном без початку й кінця, про кущі аґрусу й пекуче ляскання батога кібоко Джима Елкінґтона. За деякий час я вже забула, що хотіла захопити Деніса й Карен, історія поглинула мене саму, ніби я не знала, що мало відбутися та чим усе скінчиться.
— Ти, певно, була неймовірно налякана, — сказала Карен, коли я скінчила. — Ну, думаю, з багатьма людьми колись траплялося подібне.
— Так, я злякалась. Але згодом почала це розглядати як своєрідну посвяту.
— Можу побитися об заклад, це було дуже важливим для тебе. В нас усіх бувають такі миті, але не завжди настільки драматичні.
Деніс замовк, задивився на вогонь.
— Мабуть, вони призначені для того, щоб перевірити нас і змінити. Пояснити нам, що означає ризикувати всім.
У кімнаті на деякий час стало тихо. Я обдумувала слова Деніса та спостерігала за тим, як ці двоє курили. Зрештою, Деніс дістав із кишені свого брунатного оксамитного піджака невеличку книжку.
— Коли я був у Лондоні, то знайшов у книгарні одну маленьку коштовність. Називається вона «Листя трави».
Він розгорнув книжку на сторінці із загнутим кутиком і простягнув її мені, мовляв, маю почитати це для них уголос.
— О ні. Я лише все зіпсую.
— Не зіпсуєш. Думаю, що це — саме для тебе.
Я похитала головою.
— Прочитай ти, Денісе, — сказала Карен, рятуючи мене, — на честь Берил.
І він почав: